Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 126

– люди є суб’єктом, а не тільки об’єктом права;

– всі, хто дотримується державного віровизнання, рівні перед законом;

– джерелом закону є виборні органи влади.

Магдебурзьке право надало місцевому населенню універсальні інститути, які частково продовжують діяти і в сучасній українській державі. Це, насамперед, місцеве самоврядування, а також магістрати як адміністративний та судовий орган та право населення на власний суд. Магдебурзьке право стало «дієвим інструментом забезпечення демократичної самоуправи, стимулом до подальшого розвитку правової культури місцевого населення, гарантом втілення різноманітних економічних та соціальних можливостей, виявившись у кінцевому підсумку важливим кроком до інтеграції українства в європейську спільноту народів».

Фундаментальною обставиною, яка забезпечувала цілісність, витривалість, загальність застосування та широке розповсюдження цих інституцій упродовж століть, була рівність людей перед законом. Цю обставину впродовж десятиліть заперечували націонал-патріотична, комуністична та посткомуністична історіографії, нав’язуючи міф про нібито всеосяжну «второсортність» православних русинів щодо католиків-поляків. Цільове призначення цього міфу – сформулювати «історичні аргументи», покликані виправдати діяльність Богдана Хмельницького, його поплічників, козацьких банд, які дощенту зруйнували процвітаючу країну, віддавши її кінець кінцем на поталу московським окупантам. Слово – експерту: «Теза про витиснення із магістратського самоврядування корінного православного українського населення представниками західного католицького обряду, що висувалась окремими фахівцями, бачиться занадто перебільшеною, а маргіналізація українців, яка мала місце в деяких західноукраїнських землях, була викликана не стільки релігійно-національними факторами, скільки причинами соціально-економічного характеру».

Московська окупація мала, серед інших незворотних руйнівних наслідків, скасування норм магдебурзького права, від якого на окупованій території, за висловом того самого А. Резнікова, «залишилася бліда тінь». Остаточно магдебурзьке право було скасовано указами Миколи I у 1834 р., і лише в 1840—1842 рр. на окуповані землі була поширена дія «Зводу законів Російської імперії». Це, у свою чергу, завдало непоправної шкоди правосвідомості людей, яка до того мала «синкретичний» характер, який базувався на нормах звичаєвого права та на іноземних джерелах, найважливішим з яких було магдебурзьке. Це мало наслідком формування не подоланої до сьогодні прірви між окупантами та окупованими – московсько-ординська правосвідомість, на відміну від правосвідомості автохтонного населення, походила з принципу абсолютної влади Царя/Імператора, який був єдиним джерелом права та закону, а його піддані – лише безправними дворовими людьми.

Військо Запорозьке – Гетьманщина

Інша частина народу, яка також лише згодом стала ідентифікувати себе як «українці», з XVII ст. жила й творила в системі державного утворення, яке називали Гетьманщиною, або Військом Запорозьким. Утворена внаслідок Зборівського договору 1649 року, 1654 року Гетьманщина увійшла під протекторат Московського царства та зберігала свою автономію до 1764 року – аж до її ліквідації Катериною II. Як показали сучасні дослідники, задля утвердження зверхності московського царя над правобережними польськими землями «до дипломатичного обігу» запустили вигаданий особисто Хмельницьким термін «Мала Русь». Використання цього поняття «мало виразно підкреслити московській еліті, що Козацька держава є спадкоємницею Київської Русі й мислилася в етнічних кордонах української людності, що козацтво перебирає на себе функцію політичної нації на всій українській території». Більше того: саме Богданові дорадники та «спічрайтери», персонально монахи Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський та Феодосій Сафонович, з великою долею вірогідності, стали авторами фундаментальних тез, які до сьогодні є наріжними у формуванні московської політики щодо сучасної України. Тези такі: «пов’язання влади московських царів з владою св. Володимира; представлення Києва як колишньої царської, князівської столиці; підкреслення покровительства і протекції з боку царя як основного елементу російсько-українського поєднання».