Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 125

– «“общинне землеволодіння” не притаманне українській економічній і правовій звичаєвій культурі»;

– «українці тяжіють не до колективних, а до індивідуальних, а точніше, сімейних форм буття»;

– в уявленні народу «спільна власність» є «квазі-власністю»;

– «звичаєво-правова традиція в Україні географічно і хронологічно неоднорідна». При всій відмінності історичних доль різних «українських земель», «звичаєво-правові майнові відносини є ідентичними», що не виключає «регіональної і локальної специфіки реалізації» цих відносин;

– попри перебування більшості «українських земель» у складі Російської імперії, «тут практикувався відмінний від решти території Росії поділ селян на основні групи за майновим станом і, відповідно, за сплатою або відробітком повинностей»; «ця традиція пов’язує українську систему земельних відносин та селянської організації з європейською»;

– «Місцеві положення», прийняті в контексті реформи 1861 р., формулювали положення «цілковито мертвонароджені як для української дійсності»;

– «інститут власності на селі в означений період значною мірою базувався і регулювався звичаєм, часто всупереч закону».

Русини та магдебурзьке право

З XIV ст. на значних територіях, які утворюють сучасну Україну, на дійові норми звичаєвого права «наклалися» норми так званого магдебурзького права.

Магдебурзьке право – це «феодальне міське право, яке виникло у XII—XIII ст. в німецькому місті Магдебурзі й діяло в більшості середньовічних міст Німеччини. Містам, що його отримували, надавалося самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та майже повне звільнення від феодальних повинностей. Воно також установлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства й оподаткування, визначало діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо… Фактично це узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах місцевого самоврядування і міських судах різних європейських країн».

Магдебурзьке право почало впроваджуватися на руських землях в часи Казимира Великого (1333—1340), але початки його сягають кінця XIII ст. Загалом «воно було надане сотням міст, містечок і сіл: тільки в Галичині і тільки в XIV—XV ст. таких населених пунктів було більше 400». Наприкінці XVI ст. магдебурзьке право поширюється на Лівобережжі, насамперед у містах, заснованих князями Вишневецькими, хоча форми самоврядування тут були дещо обмеженими. Крайня географічна точка поширення на сході – Полтава, крайня хронологічна – 1758 р. (Новгород-Сіверський).

На нашу думку, саме ця обставина визначає та обмежує у просторі політико-правове розуміння терміна «Україна»: території на схід від Полтави «Україною» не є, оскільки розвивалися в іншій політико-правовій традиції, норми якої несумісні з нормами магдебурзького права. Основними, засадничими принципами останнього, які ментально відмежовують його від московського законодавства, є насамперед такі: