Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 124

Іншими словами, Велике князівство Литовське/Річ Посполита була суверенною, самостійною державою. Уже Другий Статут продемонстрував високий рівень писемної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколи Радзивілла Чорного, є «republica bene ordinata» («добре впорядкована держава»)».

Джерелом права в ній, як це випливає з першого артикулу першого розділу Статуту, був Великий князь Литовський. Цитуємо: «О персоне нашей Государевой. Артикул 1. Вси обыватели Великого княжения Литовского сим одним правом писаным и от нас данным суждены быть…». Цитований артикул назавжди спростовує твердження сучасних фальсифікаторів про те, що Статут був «джерелом права» в двоєдиній державі трьох народів. Цього не могло бути тому, що не могло бути ніколи: джерелом права у ВКЛ/РП були Великий князь Литовський, згодом – король об’єднаної держави та сеймова шляхта, які тільки й могли вносити зміни до Статуту та встановлювати закони. У цьому сенсі Литовський Статут був кодексом законів, а не джерелом права.

Русини та їх звичаєве право

Як було показано вище, одним з найголовніших приписів, які з дохристиянських часів регулювали правовідносини між русинами та між державою та її підданими, були норми так званого «звичаєвого права».

Сучасні дослідники переконливо довели, що:

– «право є складним соціальним явищем (особливим соціальним результатом), що має власну об’єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля держави»;

– правові відносини можуть виникати як всупереч волі держави, так і поза нею;

– офіційні правові пам’ятники «не відображають усіх типів правової поведінки»;

– «звичаєве право є первісною формою права, що функціонує і в даний час, виявляє його універсальні властивості, ілюструючи здатність тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому самостійно виробляти найбільш доцільні в даних умовах норми життєдіяльності»;

– «звичаєве право не має всіх традиційних ознак права»

– «звичаєвому праву властиво бути мірилом свободи та поведінки людини»;

– звичаєве право формується на протодержавних стадіях розвитку людства;

– до XVI ст. включно на території ВКЛ «продовжували розвиватися правові традиції попередніх періодів», тобто традиції часів «Руської правди»;

– загальний розвиток правової системи на землях, окупованих Росією, «відбувався шляхом централізації і уніфікації, поступової відмови від місцевих національних особливостей»;

– «у генетичному аспекті звичаєве право збереглося також у спеціальних нормах “Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній”», що містилися у «Зводі законів Російської імперії».

В останньому за часом академічному дослідженні переконливо доведено:

– «побутування того чи іншого звичаю завжди пов’язане з його господарською діяльністю»;

– одна з головних рис українського інституту власності на землю – «подвірне землеволодіння»;