Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 102

Лев III.

Саме ці принципи лягли в основу правового устрою імперії Карла Великого. Останнім королем цього роду був Людовік V Лінивий (966—987), який не залишив по собі потомства. Законним спадкоємцем престолу був його рідний дядько Карл, герцог Нижньої Лотарингії. Однак, попри існуючий правовий принцип, його васали обрали королем паризького графа Гуго Капета, герцога Франції, графа Парижа та Орлеана. Його кандидатуру підтримав рейнський архієпископ Адальберон, і 3 липня 987 р. Капета повінчали на царство. Треба підкреслити: в очах «виборців» обрання Гуго Капета аж ніяк не означало заснування нової династії, хоча політична практика це розуміння відкинула. Капетінги все ж таки стали династією, яка трималася на престолі аж до XIV ст., коли внаслідок фізичного згасання її змінила молодша гілка роду – Валуа. 1589 р. їх змінила інша гілка дому Капетінгів – Бурбони, яка протрималася на престолі Франції аж до 1789 р.

Таким чином, від 800 р. на території Європи діяв принцип, згідно з яким право встановлювати закони та контролювати їх виконання належало тому, хто мав «історичні» права на ту чи іншу територію (тобто здійснював на ній владу впродовж сталого часу і зумів передати цю владу своєму нащадку) та був визнаний як правитель Патріархом Заходу – Папою Римським. Влада суверена була оголошена такою, що мала «божественне походження», це визнавалося тогочасними військовими та духовними елітами та людьми, які підпали під «руку» цього суверена. Населення визнавало суверена джерелом права і похідних від нього законів в обмін на захист життя та майна від зазіхань інших людей – чи то соплемінників, чи то прибульців.

Легітимність після Віденського конгресу

Цей правовий принцип діяв на європейських теренах упродовж наступної тисячі років, при так званому «Старому Порядку» – аж до кінця XVIII ст. Саме того століття французькими мислителями був сформульований і обґрунтований протилежний правовий принцип: «тільки самі народи мають право розпоряджатися своєю долею, що люди, які належать до однієї національності, мають право утворити націю і що для кожної нації основним принципом життя, принципом почуття гідності є незалежність». Новий принцип: «джерелом права є народ, який встановлює закони свого життя через обраних ним представників» – став принциповою новацією в політико-правовому житті Європи.

Спроба імплементації цієї норми в життя європейських країн того часу, а практично всі вони за формою політичного устрою були абсолютними монархіями, призвела до загальноєвропейської війни, яка з невеликими перервами тривала впродовж наступних 25 років. 1815 р. країни – учасниці Віденського Конгресу (а всі вони, крім Королівства Великобританії, були абсолютними монархіями) «скасували» принцип «народоправства» і «повернули» принцип «легітимності». Політична мапа Європи у своїх головних рисах набула такого вигляду:

1. Австрія. Абсолютна монархія під рукою Габсбурзького дому.

2. Угорщина. Абсолютна монархія, з 1687 р. – під рукою Габсбурзького дому.

3. Італія. Фактично була перетворена на австрійський протекторат: королівства та герцогства (Моденське, Неаполітанське, обох Сицилій, Пармське, Сардинське, Тосканське) за формою політичного устрою формально були абсолютними монархіями, та фактично (крім Сардинського королівства) були придатками Австрійської імперії, яка окупувала решту італійських територій.