Читать «Твоя дитинка» онлайн - страница 63

- Не хочу я до тебе! Хай бiля тебе iншi лягають!

Вони замовкають. Алоїз вдає, що читає. Нiна, здавлюючи в собi схлипи, плаче. Плаче, не знаючи чому. Просто так. Iз кожною хвилиною її ридання стають глибшими. Чоловiк розумiє, що це - не гра.

Тодi стелить бiлизну, яку вони принесли з собою, далi переносить Нiнку, яка легенько пручається, на лiжко, обiймає її. Так вони лежать довго. Потрiскує вогонь. Алоїз, слухаючи її схлипування, думає про те, що романтичний вечiр, яким вiн сподiвався розважити Нiнку, не вдався. Вона ж плаче, доки не засинає.

Коли прокидається вiд лихого сну, бачить, що Алоїз, тримаючи її руку, напiвдрiмає. Вона присоромлено роздягається, бо заснула в одязi. Пригортається до його сильних плечей, ховає голову пiд його руку й сопе, надувши губки. Вiн це миттю вловлює, бо також прокинувся i тепер лише вдає, що дрiмає. Його насторожив її неспокiйний сон, бо звик, що вона засинає будь-де i спить мiцно.

«Ох, ти ж моя хитрюща дiвчинко! - думає Алоїз. - Диви, не скаже, чого хоче, а буде отак хмикати, пхинькати, крутитися… А потiм ще й надується по-справжньому i звинуватить, що я її бiльше не кохаю, бо в мене, мабуть, уже є iнша».

I усмiхнувшись, вiдкриває для неї обiйми, зрадiлий, що її кепський настрiй минувся.

Вона довго плаче перед, пiд час i пiсля любощiв. I вiн розумiє, що це - не прелюдiя, не гра. Це йде вiд серця.

Опiсля коханий тихо погладжуює її бiлий, як снiг за вiкном, живiт. Вона ж враз пiдривається й, пiдiйшовши до столу, наливає собi коньяку, який вiн купив у крамницi.

- Гей, п'яничко мала! Ти що - знову хочеш напитися? Навiть не мрiй!

- Облиш мене! - в її голосi не залишилося й нотки нiжностi, якою щойно була переповнена. Її рухи стали рiзкими й нервовими. I де подiлася маленька беззахисна дiвчинка, яку вона так любить грати?

«Тепер вона нагадує радше розлючену фурiю», - думає Алоїз. Але не каже нiчого. Вирiшує дочекатися кiнця.

Вона довго сидить за столом. За годину випиває пiвпляшки. Алоїз дивиться на годинник - четверта ранку. За кiлька годин - додому, а вiн майже не спав! Але й далi терпляче чекає.

Тодi вона пiдходить до лiжка.

- Посунься! - каже. - Я хочу прилягти.

- Але ж ти зазвичай спиш бiля стiнки, - м'яко протестує вiн.

- А зараз я хочу лежати з краю!

- Гаразд, - чоловiк вiдсувається. I мовчки далi за нею стежить.

Нiнка притуляється до нього i чекає, аби вiн її пригорнув. Коханий обiймає. Хоча терпiти не може п'яних жiнок.

Вона, здається, засинає. Вiн - також. Але через годину Нiнка знову схоплюється, нiби чогось налякалася. Тодi сiдає на лiжку, обiйнявши руками колiна, i довго вдивляється у заснiжене вiкно.

- У мене брат зник, - раптом каже вона. Хоча навiть не знає, спить Алоїз чи нi?

- Як зник? - озивається вiн.

- Хiба я знаю - як? Вiн же за кордоном жив…

- Стривай, котрий брат?

- Старший…

- Так ти ж менi розповiдала, що вiн - хлопець спокiйний.

- Доки не нап'ється. От поїхав на заробiтки i зник. Жодної вiстки про нього вже сiм мiсяцiв.

- Хiба вiн не поїхав iз молодшим?

- Так, спочатку вони жили разом. Але менший весь час насмiхався з нього, принижував бiля iнших. От i розiйшлися. Кажуть, що вiн тодi багато пив… Ми з ним розмовляли вдома на Великдень. Вiн мав дуже поганий вигляд. Весь час нарiкав на брата. Навiть плакав! Уявляєш?