Читать «Твоя дитинка» онлайн - страница 48

- Диви, до нас залетiв папуга, - раптом каже вiн.

- Що? Який папуга? - здивовано вистромляє голову Нiнка.

- А он - на стiнi!

- Де?!

- Та от: тiнь вiд свiчки бачиш? Це вiн i є: папуга африканський. Ось крила, дзьоб, а це - чубчик.

- Сам ти папуга, дурень дурний!

А вiн її лише мiцно-премiцно обiймає. Так, щоб кохана вiдчула всi його м'язи. Алоїз легеньким порухом голови вiдгортає покривало, щоб торкнутися її шиї. Чоловiк цiлує її нiжно й гаряче, аби вiдчути, як вона перебирає нiжками.

Але Нiнка лежить нерухомо. Тодi вiн цiлує її плече, щоразу далi вiдгортаючи покривало. I Алоїзовi здається, що вона м'якне, пiддається. Досвiдчений коханець це вiдчуває. Чоловiк перевертає її на спину…

Вона кохається пристрасно, але мовчки. Без слiз. Без запевнянь. Без прохань.

Потому щасливий коханець притискає її до себе, намагаючись заснути. Нiна лежить на його руцi. Вже засинаючи, вiн вiдчуває, як щось мокре й тепле покотилось на його долоню. Але не каже нiчого.

1.14

Хенде хох, кляйне порося!

Ну чому ти хочеш завжди усе зiпсувати? Що за така видатна риса характеру?

Я розумiю, що тобi важко. I не тiльки за мною, але й за звичним середовищем. Але вже так багато часу позаду. Я часто уявляю наше з тобою спiльне життя. Ми будемо багато мандрувати. Їздити Україною.

Ми будемо дивними, не схожими на iнших, i до дiдька творчими. Це має бути щось фантастичне. Не тiльки гармонiя тiлесна й духовна, а й iнтелектуальна. А ти починаєш хникати.

Не треба бути злим. Це найпростiше. Треба бути добрим. А це набагато важче.

Я чекаю ТЕБЕ! Ти розумiєш це чи нi?

Твiй Алоyes.

2.14

До тебе знову прийде сум. Прийде невтiшно, як надходить злива. Ота, котра вже давно нависала, але її вперто нiхто не помiчав.

Ти не радiтимеш новому карнавалу… Ти не танцюватимеш i не пiдстрибуватимеш разом з усiма. Зранку одягатимеш через «не хочу» свiй карнавальний костюм. I оце «не хочу» бахкатиме тебе по головi зливою, яку нiхто не помiчав.

А потiм поплентаєшся за малими на вулицю. Там розкидуватимуть цукерки, танцюватимуть i спiватимуть.

Даруватимуть квiти посеред вулицi й зими. Вродливий чоловiк пiдiйде до тебе й простягне жовтий, поцяцькований чорним, тюльпан.

- Данке… (Дякую…) - усмiхнешся ти.

Але вiдчуєш, що сказала цi слова через силу.

- Вi гайс ду? (Як тебе звати?)

- Еншулдiгунг, iх габе кайне луст цум шпрехен! (Вибачте, я не маю бажання розмовляти).

- О! Вас iст пасiрт? Вiр габен гойте карнавал. Унд зi золлен нiх траурiг зайн, зондерн лустiг. (О! Що трапилося? У нас сьогоднi карнавал i ви маєте бути не сумною, а веселою).

- …

- Я гуд. Фiле шпас. Бiс нексте мал. (Ну гаразд. Хай щастить. До наступного разу).

- Чюс. (Бувайте).

Ти триматимеш в руцi оту жовто-чорну квiтку i тобi чомусь так захочеться плакати.

Навiть почне болiти око.

«Мабуть, продуло», - подумаєш ти i, припинивши збирати з дiтьми цукерки, пiдеш додому.

«Чому? - розмiрковуватимеш ти. - Чому я не радiю, коли iншi веселяться. Що зi мною не так?»