Читать «Павутиння Шарлотти» онлайн - страница 62

Осінні дні дедалі коротшали. Лерві назносив гарбузів та карафоньок з городу й поскладав купою на підлозі скотарні, де б їх не погризли нічні приморозки. Клени та берези зайнялись яскравими барвами, червоною та жовтою, а вітер трусив дерева, і вони ронили листочки, один по одному, на землю. Під кислицями на пасовиську маленькі червоні яблучка товстим килимом устелили ґрунт, і вівці гризли їх, і гуси гризли їх, а ночами приходили лисиці й нюхали ті недогризки. Одного вечора, якраз перед Різдвом, почав падати сніг. Він покрив і будинок, і скотарню, й поля та ліси. Досі Вілбер іще ніколи не бачив снігу. Коли настав ранок, кабан вийшов у свій двірок і порозважався тим, що орав рилом борозни в кучугурах. Прийшли Ферн та Евері, тягнучи саночки. Посідали на них і поїхали вниз по доріжці — аж на замерзлий ставок посеред пасовиська.

— З'їжджати з гори на санках — найкраща в світі забава! — сказав Евері.

— Найкраща в світі забава, — додала Ферн, — це коли чортове колесо зупиняється, а ми з Генрі сидимо в найвищій кабінці, й Генрі її ще й розгойдує, і видно довкола далеко-далеко, на милі й милі!

— І як це ти досі ще не забула про те старе чортове колесо? — обурився Евері. — Таж ярмарок був кілька місяців тому!

— А я весь час про нього думаю, — призналася Ферн, виколупуючи сніг із вуха.

Після Різдва температура впала до десяти градусів нижче нуля. Світом заволодів холод. Замерзле пасовисько було безвідрадно біле. Корови тепер весь час перебували у скотарні й тільки в сонячні ранки виходили на подвір'я постояти в затишку ожереду соломи. Вівці теж трималися скотарні, де було не так холодно. Коли хотіли пити — їли сніг. Гуси огиналися довкола подвір'я скотарні, мов ото хлопчаки довкруж аптеки-харчівні, й пан Цукерман підгодовував їх кукурудзою та бруквою, щоб були веселіші.

— Дуже-дуже-дуже дякуємо! — щоразу казали вони, коли бачили: до них іде їжа.

Коли настала зима, Темплтон перейшов жити у приміщення. Його пацюча оселя під свинячим коритцем була надто холодна, тож він змостив собі затишне кубельце за кукурудзяними засіками у скотарні. Обкутав його шматочками брудних газет і ганчірок і, де тільки знаходив яку-небудь дрібничку чи подарунок на згадку тягнув усе те до своєї оселі й там зберігав. Пацюк і далі тричі на день перевідував Вілбера — точно в час сніданку обіду й вечері, і Вілбер дотримував клятви, даної в останній день ярмарку: дозволяв Темплтонові їсти першому. Внаслідок надмірного переїдання Темплтон швидко зробився більшим і гладкішим за будь-котрого пацюка, якого ви тільки бачили. Це вже був не пацюк, а справжній гігант!

Завбільшки він став як молодий лісовий бабак.

Якось-то стара вівця повела з ним мову про його габарити.

— Ти прожив би довше, — сказала вона, — якби їв менше.

— А хто хотів би жити вічно? — глузливо відказав пацюк. — Яз природи ненажера й отримую від утіх бенкетування невимовне задоволення.

Темплтон поплескав себе по животу, вишкірився на стару вівцю й подерся східцями нагору, щоб там лягти й відпочивати.