Читать «Павутиння Шарлотти» онлайн - страница 61

— Дякую тобі, Темплтоне! — сказав він. — Я не забуду цієї послуги, скільки й житиму!

— І я не забуду, — мовив пацюк, видираючи нитки з зубів. — Почуваюсь так, наче з'їв цілу котушку ниток. Ну, а зараз — їдьмо додому!

Темплтон заповз до клітки й сховався у соломі. І зробив він це дуже вчасно. Бо наступної миті до хлівця підійшли Лерві, Джон Еребл і пан Цукерман, а за ними й пані Еребл, пані Цукерман, Ферн та Евері. Вілбер умить придумав, як йому нести мішечок із яйцями. Так, для цього існував тільки один-єдиний спосіб. Кабанець обережно взяв мішечок на кінчик язика й сховав у напіврозтуленому роті. Він не потерпав за його збереження, бо пам'ятав, що сказала йому Шарлотта: мішечок водовідпорний і міцний. Для язика то було лоскітне відчуття, й через це трохи текла з рота слина. І, звісно, він не міг мовити й слова. Та коли його запихали в клітку, Вілбер підвів погляд на Шарлотту й підморгнув їй. Вона зрозуміла: її друг прощається з нею в єдиний можливий для нього спосіб. А ще павучиха зрозуміла, що її потомство у безпеці.

— Прощавайте! — прошепотіла вона.

А тоді зібрала всю свою силу й помахала Вілберові однією передньою ногою.

Більше вона вже ні разу й не ворухнулася. Наступного дня, коли розбирали на частини чортове колесо, коли коней-рисаків вантажили у фургони, а артисти пакували своє причандалля й від'їздили геть у трейлерах, Шарлотта померла. Територія ярмарку швидко спустіла. Повітки та будівлі були порожні й всіма покинуті. Внутрішній майдан був усіяний пляшками та всіляким сміттям. Ніхто, з усіх тих сотень людей, що відвідали Ярмарок, ніхто й не здогадувався, що одна сіра павучиха відіграла тут найважливішу роль. Нікого не було біля неї, коли вона помирала…

Розділ 22

Теплий вітер

Отож Вілбер повернувся додому — до своєї улюбленої купи гною у підвалі скотарні. Дивне то було повернення! На шиї в нього висіла медаль пошани, а на язиці в роті він тримав мішечок із павучими яєчками.

«Немає краще, як удома…» — Так подумав Вілбер, кладучи п'ятсот чотирнадцять Шарлоттиних ненароджених поки що діточок у безпечний куточок.

Скотарня привітно пахла затишком. Усі друзі — вівці й гуси — радісно привітали його з поверненням. Гуси привітали його особливо галасливо.

— Віта-віта-вітаємо! — загагакали вони. — Чу-чу-чудова робота!

Пан Цукерман зняв медаль з Вілберової шиї й почепив її на цвяшку над хлівцем, щоб гості бачили й роздивлялися. І сам кабанець міг дивитися на медаль, коли тільки хотів.

І почалися для Вілбера щасливі дні. Він ріс і ріс, став справжнім велетнем. Більше він уже не боявся, що його заколють на Різдво, бо знав: Цукерман триматиме його, скільки йому житиметься. Вілбер часто думав про Шарлотту Кілька пасемець від її старої павутини все ще висіли на дверях. Щодня кабанець ставав і задивлявся на подерту, порожню павутину, й гіркий клубок підкочувався йому до горла. Ніхто й ніколи не мав такого друга — такого приязного, відданого і такого вмілого.