Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 94

317

2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.

318

Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».

319

«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.

Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).

320

I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).

321

I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…

322

I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.

323

І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.