Читать «Квiти Содому» онлайн - страница 112

Ми чекаємо. Посеред забльованих тіл, серед криків. Хто кричить? — запитує Ранкове Сонце. А мені хоч і всі хором і під кулеметним вогнем. На сковорідці у пеклі. В казанах зі смолою. Господи, не посилай мене до раю, пекла, якщо вся ця погань несподівано опиниться там. Можеш же ти мені віднайти персональне місце. Ти ж добрий. Врятуєш мені Алекса. Я дурна, дурна шльондра, яка спробувала жити по-інакшому. Хто кричить? — повторює Ранкове Сонце.

Нарешті ми зводимося і йдемо подивитися, хто волає. Більше нікому. Маршал вгризається Дракулою в груди Алли. Одним блискавичним, як на параді, порухом засовує руку в піхву і витягує всі її причандали. Вода буряковіє.

— От срань.

Ми стоїмо і дивимося на це дійство, не зронивши жодного руху, не вигукнувши жодного попередження. Маршал сьорбає воду, сьорбає хвилину, другу. І каменем іде на дно басейну. Його-то ховати не будемо. Алла заслуговує на увагу доньки. Ми вантажимо її до багажника авто і мчимо у степ, безлюдний, як при першостворенні. Місто піднімається іржавою курявою. Ми з ходу влітаємо в іржаву кушпелінь, за нами реве патрульна ментовська машина. Вони нічого не пропустять, як і наш народ, окрім Гітлера і Сталіна. Ми плутаємо закавулками. Ранкове Сонце кидає машину з Кловського по ледь видній доріжці. І нас випльовує, разом з сітчастим вольєром, на широку трасу. Два авта плющаться. Мов бляшанки з бичками в томаті. Капут. Джип реве, вертить кермом Ранкове Сонце. І ми вже невпізанні сквозняком шиємо трасу. Нарешті відірвалися. Аллі там у багажнику байдуже. Багажник міцний. Тротилом не підірвеш. Прилахмічена Борщагівка. Ранкове Сонце веде авто упродовж якихось бараків. Я майже не знаю цих місцин. Взагалі я не знаю свого рідного міста, що зараз у нічному небі підтікає сукроватицею реклам. Звертаємо на звалище. Густий сморід звалища нічим не кращий за той, що зараз стоїть у нашому з Алексом домі. Скоро кінець, констатую собі сама як непримиримий факт. Ми шукаємо Ростислава чи Алекса. Ми шукаємо одне ціле. Ось що приходить мені в голову. Так, так, так — вистукує серце. За нами вписується ще джип, міліцейський наряд, це спецназ. Вони ревуть у мегафон. Кулі шиють броньованого автомобіля, але марно, ми відриваємося і вже повільніше котимося вузькою вулицею. Зупиняємося. Липке на моєму плечі. Ранкове Сонце повільно сповзає і чіпляється за мене руками. У неї рожеві уста від крові. І усмішка на губах.

Ранкове Сонце помирає повільно. Ми в якомусь підвалі, з Ростиславом, що лежить у купі драних газет, Алексом, що намагається дати ради з пораненою китаянкою. Алекс робить укол за уколом. Ранкове Сонце мовчить. Потім, усміхнувшись, застигає десь далеко поглядом. Алекс закриває їй очі, завертає у плед; я підіймаю Ростислава, і ми сновидами бредемо темними закутами. Ми знаходимо, що нам треба. Великий і чистий контейнер. Ростислав читає молитви. Він читає їх українською, російською, на івриті й арабською. Підпалюємо тіло, стоїмо якусь хвилину і пощезаємо в мороці куцих закавулків. Алекс дмухає на опечену руку. Серед його знайомих ми беремо машину. Більш-менш придатну для безпечного пересування. Прощаємося. Нас проводжають прості злодії. На цій землі жодної порядної людини.