Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV» онлайн - страница 171
Артур Конан Дойл
— Отже, ви кажете, що повернулися до своєї кімнати. Чи виходили ви з неї до наступного ранку?
— Так, коли знялася тривога, я вибігла разом з усіма.
— Чи бачили ви містера Ґібсона?
— Так, бачила саме в ту мить, коли він повернувся з мосту й викликав лікаря і поліцію.
— Він не здався вам схвильованим?
— Містер Ґібсон — міцна, вольова людина. Не думаю, що він коли-небудь відверто виявляє свої почуття. Але я надто добре знаю його, тож помітила, що він був глибоко схвильований.
— Тепер перейдемо до найважливішого. До того револьвера, який знайшли у вашій кімнаті. Чи бачили ви його раніше?
— Ні, присягаюся, що ні.
— Коли його знайшли?
— Уранці другого дня, під час обшуку.
— Серед вашого одягу?
— Так, на дні моєї шафи, під сукнями.
— Ви не могли б сказати, як довго він там лежав?
— Учора вранці його там не було.
— Звідки ви знаєте?
— Я саме прибирала тоді шафу.
— Зрозуміло. Хтось зайшов до вашої кімнати й поклав туди револьвер, щоб звинуватили вас.
— Мабуть, що так.
— Коли ж?
— Це могло статися лише під час обіду або тоді, коли я була з дітьми в класній кімнаті.
— Тоді, коли ви знайшли записку?
— Так, або й трохи пізніше.
— Дякую, міс Данбер. Чи можете ви ще чимось допомогти мені в моєму розсліді?
— Гадаю, що ні.
— На поруччі мосту є слід удару — свіжа щербина, якраз навпроти того місця, де лежало тіло. Чи можете ви пояснити це?
— Мабуть, це просто збіг.
— Дивно, міс Данбер, дуже дивно. Чому ж вона з’явилася саме під час трагедії й на тому самому місці?
— Що ж могло зоставити цей слід? Хіба що якийсь сильний удар.
Холмс не відповів. Його бліде, напружене обличчя несподівано набрало якогось байдужого, очужілого виразу: я знав, що в цю мить його розум осяяв геніальний здогад. Це було так помітно, що ніхто з нас не наважився заговорити, і ми всі — адвокат, міс Данбер і я — сиділи й уважно дивилися на нього в цілковитій тиші. Раптом мій друг підхопився, тремтячи від нервової напруги й жадоби негайної дії.
— Ходімо, Ватсоне, ходімо! — вигукнув він.
— Що сталося, містере Холмсе?
— Нічого, люба моя леді. Я ще напишу вам, містере Камінґсе. З ласки богині правосуддя я розплутаю справу, що прогримить на всю Англію. Ви, міс Данбер, дістанете від мене звістку завтра, а поки що можу запевнити вас, що хмари розвіюються і світло правди, на моє сподівання, проб’ється крізь них.
Дорога з Вінчестера до Торської садиби тривала недовго, проте я не міг дочекатися, коли ми нарешті приїдемо; Холмсові ж, як я бачив, вона здавалася нескінченною — він не міг усидіти на місці й увесь час ходив по купе вагона або тарабанив пальцями по лаві. Коли ми вже під’їздили, він раптом сів навпроти мене — ми взяли купе на двох у вагоні першого класу — і, поклавши руку мені на коліно, зазирнув в очі бешкетливим, наче в бісеняти, поглядом.
— Ватсоне, — сказав він, — здається, ви взяли з собою в цю подорож зброю.
Я зробив це скоріше заради нього, бо він мало турбувався про власну безпеку, коли заглиблювався в якусь загадку, тож мій револьвер не раз ставав нам у пригоді. Я нагадав йому про це.