Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV» онлайн - страница 170

— Я нічого від вас не приховуватиму.

— Тоді розкажіть нам про ваші справжні стосунки з дружиною містера Ґібсона.

— Вона ненавиділа мене, містере Холмсе. Ненавиділа з усією пристрастю своєї тропічної натури. Вона була жінкою, яка нічого не робить наполовину, і міра її кохання до чоловіка була мірою ненависті до мене. Природно, що вона не розуміла наших стосунків. Я не бажала їй нічого лихого, але вона кохала так палко й безтямно, що навряд чи могла уявити собі, що єдиним моїм бажанням, яке тримало мене під цим дахом, було бажання творити добро. Тепер я бачу, як я помилялася. Ніхто не може осуджувати мене за те, що я, залишившись там, стала причиною нещастя, бо воно, звичайно, все одно прийшло б до цього дому.

— А тепер, міс Данбер, — мовив Холмс, — прошу вас, розкажіть докладно, що сталося того вечора.

— Я можу розказати вам лише те, що знаю сама, містере Холмсе, але не здатна нічого довести. А деякі моменти, до того ж найважливіші, не тільки не можу пояснити, а навіть не знаю, чи можливе таке пояснення.

— Якщо ви повідомите факти, то інші, може, знайдуть їм пояснення.

— Ось як я опинилася того вечора на Торському мості. Уранці я одержала від місіс Ґібсон записку. Вона лежала на столі в класній кімнаті, і її, мабуть, залишила там сама господиня. Вона благала мене зустрітися з нею на мості після обіду, — мовляв, має сказати мені щось дуже важливе, — й просила залишити відповідь на сонячному годиннику в садку, бо не хотіла, щоб хтось довідався про нашу таємницю. Я не бачила жодної потреби в такій конспірації, але зробила так, як вона бажала, й погодилася на побачення. Вона просила мене знищити цю записку, і я спалила її в каміні класної кімнати. Вона дуже боялася, що її чоловік, який жорстоко поводився з нею — і за що я часто дорікала йому, — дізнається про нашу зустріч.

— Проте вона дбайливо зберегла вашу відповідь?

— Так. Я була здивована, коли почула, що вона, вже мертва, стискала цидулку в руці.

— І що ж сталося далі?

— Я прийшла, як і обіцяла. Коли я підходила до мосту, вона чекала на мене. Тільки тоді я відчула, як ця бідолашна жінка ненавидить мене. Вона немовби збожеволіла — хоч я гадаю, що вона завжди була надзвичайно підступна, як це трапляється з божевільними. Як іще вона могла щодня дивитись на мене, як не з лютою ненавистю в душі? Я не можу повторити того, що вона сказала тоді мені. Вона вихлюпнула всю свою дику лють у жахливих, запальних словах. Я не відповідала їй, бо не могла. На неї страшно було дивитися. Я затулила вуха руками й кинулася геть. Коли я тікала, вона ще стояла там, біля входу на міст, і сипала мені вслід прокльони.

— Де її потім знайшли?

— За кілька ярдів від того місця.

— І, хоч її було вбито невдовзі після того, як ви побігли геть, ви не чули пострілу?

— Ні, я нічого не чула, містере Холмсе. Я була така схвильована й перелякана від цього страшного спалаху гніву, що мерщій кинулася до своєї кімнати й довго нічого не помічала довкола себе.