Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV» онлайн - страница 133
Артур Конан Дойл
— Саме так. Ми добре знаємо, хто його скоїв і де їх шукати. Це банда Барні Стокдейла, у них іще той здоровань-негр, — ми бачили їх неподалік.
— Чудово! А що вони забрали?
— Не так уже й багато. Місіс Мейберлі приспали, а дім... Ось, до речі, й сама господиня.
До кімнати, спираючись на руку дівчини-служниці, увійшла наша вчорашня приятелька, з блідим і хворобливим обличчям.
— Ви дали мені добру пораду, містере Холмсе, — мовила вона, гірко всміхаючись. — На жаль, я її не послухала. Не схотіла турбувати містера Сатро, от і залишилася беззахисною.
— Я почув про це тільки сьогодні вранці, — пояснив адвокат.
— Містер Холмс порадив мені запросити до будинку когось із друзів. Я знехтувала його порадою, от і поплатилася...
— Здається, ви зовсім хворі, — сказав Холмс. — Вам, мабуть, важко буде розповісти мені, що тут скоїлося.
— Все вже записано ось сюди, — мовив інспектор, поплескавши долонею по грубому записнику.
— І все ж таки, якщо леді не надто втомлена...
— Мені справді нічого сказати. Не маю жодного сумніву, що ця негідниця Сьюзен допомогла їм потрапити всередину. Вони, напевно, знали кожен дюйм мого будинку. На мить я відчула, що мій рот затулила мокра ганчірка, але як довго я потім лежала без тями, не скажу. Коли я прокинулася, то побачила, що один чоловік стоїть біля ліжка, а другий тримає в руці стос паперів мого сина, що були розкидані по всій підлозі. Тільки-но він зібрався йти, як я скочила й схопила його за руку.
— Ви дуже ризикували, — зауважив інспектор.
— Той викрутився, а другий, мабуть, ударив мене, бо більш я нічого не пам’ятаю. Служниця Мері, зачувши гамір, підбігла до вікна й закричала. Її почула поліція, та поки вона надійшла, грабіжники втекли.
— Що вони взяли?
— Навряд чи пропало щось цінне. Я певна, що в скринях мого сина нічого такого не було.
— А чи залишили вони якісь сліди?
— Лише один аркуш паперу, якого загубив той чоловік, що я схопила його. Папір лежав зібганий на підлозі. Він списаний рукою мого сина.
— Яка нам користь із того, — сказав інспектор. — Якби там був почерк грабіжника...
— Звичайно, — мовив Холмс. — Який здоровий глузд! І все-таки цікаво подивитися.
Інспектор дістав згорнутий аркуш зі свого записника.
— Я ніколи не оминаю доказів, навіть найменших, — трохи пихато сказав він. — Раджу й вам так само чинити, містере Холмсе. За двадцять п’ять років я дечого навчився. Завжди є надія знайти відбитки пальців чи щось подібне.
Холмс оглянув папір:
— Що ви скажете про це, інспекторе?
— Як на мене, це нагадує закінчення якогось химерного роману. Ось подивіться-но самі.
— Так, це справді може бути закінченням якоїсь химерної історії, — відказав Холмс. — Ви помітили число вгорі сторінки? Двісті сорок п’ять. А де решта двісті сорок чотири?
— Їх, мабуть, забрали грабіжники. Цінна річ, де ж пак!
— Залізти до чужого дому, щоб украсти лише такі папери... Чи це не наводить вас на якусь думку, інспекторе?
— Здається, сер, ці негідники так поспішали, що вхопили перше-ліпше що їм трапило до рук. Хай тепер радіють зі своєї здобичі.
— Але навіщо їм знадобилися папери мого сина? — спитала місіс Мейберлі.