Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV» онлайн - страница 115

Коли я прокинувся, був уже ранок і мені здалося, що якась незбагненна сила перенесла мене з людського світу до царства якихось химер. Африканське сонце проникало крізь величезні незавішені вікна і яскраво освітлювало кожну дрібницю у великій, голій, вибіленій спальні. Переді мною стояв низенький карлик із головою, схожою на цибулину, який без упину цокотів по-голландському й вимахував огидними, мов бурі губки, руками. Позаду нього юрмилися якісь люди. Їх, мабуть, це дуже тішило, але в мене від того похолола кров. Жодного з них не можна було назвати звичайною людиною. Кожен був потворним, з розпухлим тілом калікою. Сміх цих потвор страшно було слухати.

Ніхто з них, здавалося, не знав англійської мови, але становище скоро прояснилося, бо карлик із головою-цибулиною страшенно розлютивсь, із вереском вчепився своїми потворними руками в мене й почав стягувати з ліжка, незважаючи на те, що з моєї рани знову струменіла кров. Маленьке чудовисько мало силу бугая, і я не знаю вже, що воно зробило б зі мною, якби в кімнаті не з’явився якийсь літній чоловік, що мав тут, здавалося, певну владу. Він прибіг сюди, почувши галас, сказав кілька слів по-голландському, і мій мучитель облишив мене. Потім той чоловік обернувсь і з невимовним подивом поглянув на мене.

«Як ви тут опинились? — приголомшено спитав він. — Зачекайте! Я бачу, що ви втомлені й поранені. Я лікар і зараз перев’яжу вас. О Боже! Тут вам загрожує ще більша небезпека, ніж на полі бою. Ви потрапили до шпиталю для прокажених і спали в ліжку хворого на проказу».

Чи треба розповідати далі, Джімі? Виявилось, що через наближення лінії фронту всіх цих бідолах напередодні забрали до безпечнішого місця. Після того, як англійці просунулися вперед, цей лікар, що завідував шпиталем, привіз їх назад; він сказав, що не боїться прокази, але все-таки ніколи не наважився б зробити те, що зробив я. Він поклав мене в окрему палату, пильно доглядав, а через тиждень перевів до військового шпиталю в Преторії.

Оце і вся моя трагедія. Всупереч долі, я ще мав якусь надію, але вже після повернення додому ті жахливі знаки, які ти бачиш на моєму обличчі, засвідчили, що хвороба не помилувала мене. Що мені було робити? Наша садиба стоїть осторонь. Ми маємо двох слуг, яким можемо цілком довіритись. Маємо цей будиночок, де я міг мешкати. Лікар містер Кент заприсягся оберігати таємницю й залишився зі мною. Здавалося б, усе дуже просто. Але інакше сталася б жахлива річ — ізоляція до кінця життя, серед чужих людей, без усякої надії на звільнення. Тож залишалося берегти цю найсуворішу таємницю, щоб у цій тихій місцевості не вибухнув скандал, — тоді ніщо не врятувало б мене від страшної долі. Навіть тобі, Джімі, — навіть тобі не можна було нічого сказати. Чому батько раптом полагіднішав, я й гадки не маю.