Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV» онлайн - страница 114

Деякий час він мовчки дивився на папірець, і лють на його обличчі поволі змінилась на подив.

— Звідки ви знаєте? — видихнув він, упавши в крісло.

— Я повинен був дізнатися. Знати все — це мій фах.

Він замислився, його величезна рука куйовдила кошлату бороду. Потім покірно підвівся.

— Що ж, коли ви бажаєте побачити Ґодфрі, то будь ласка. Я цього не хотів, але ви мене змушуєте. Ральфе, скажіть містерові Ґодфрі й містерові Кенту, що ми завітаємо до них через п’ять хвилин.

Коли п’ять хвилин минуло, ми пішли садовою стежкою й нарешті опинилися перед таємничим будиночком. Невисокий чоловік із борідкою стояв на дверях і приголомшено дивився на нас.

— Це так раптово, полковнику Емсворте, — мовив він. — Це зруйнує всі наші наміри.

— Нічим не можу зарадити, містере Кенте. Нас змусили. Чи можна побачити містера Ґодфрі?

— Так, він чекає на вас. — Чоловік обернувся й провів нас до великої скромної кімнати. Спиною до каміна там стояв якийсь чоловік, і мій клієнт, ледве помітивши його, кинувся вперед із простягнутою рукою.

— Ґодфрі, старий друзяко, це ти!

Але той знаком зупинив його.

— Не чіпай мене, Джімі. Не підходь. Так, так, дивись на мене як слід! Тепер я не дуже схожий на хвацького капрала Емсворта з ескадрону «Б», авжеж?

Справді, виглядав він дивно. Ще нещодавно це був гарний, засмаглий під африканським сонцем чоловік, а зараз його темну шкіру вкривали химерні, немов крейдяні, білі плями.

— Ось чому я не приймаю гостей, — зауважив він. — Тебе я радий бачити, Джімі, проте не можу цього сказати про твого друга. Він, мабуть, недаремно приїхав сюди, але навіщо — я не знаю.

— Я хотів переконатися, що з тобою все гаразд, Ґодфрі. Я бачив, як ти ввечері заглядав у моє вікно, й вирішив будь-що дізнатися, що тут у вас діється.

— Старий Ральф розповів мені, що ти тут, і я не зміг утриматись, щоб не поглянути на тебе. Я сподівався, що ти не помітиш мене, й кинувся до своєї криївки, коли ти підійшов до вікна.

— Але скажи, заради Бога, що з тобою сталося?

— Моя розповідь не забере багато часу, — відповів Ґодфрі, запалюючи цигарку. — Пам’ятаєш отой бій уранці — в Буфельспруйті, поблизу Преторії, на Східній залізниці? Ти чув, що мене тоді поранили?

— Так, чув, але подробиць не знав.

— Ми втрьох відстали від інших. Там було багато пагорбів, ти пам’ятаєш. Зі мною були Сімпсон — той хлопець, якого ми прозвали Лисим Сімпсоном, — та ще Андерсон. Ми прочісували ділянку, але бури добре сховались і напали зненацька. Двох із нас було вбито. Я дістав розривну кулю в плече. Мені, щоправда, пощастило втриматись на коні, й він біг чвалом ще кілька миль, аж поки я не випав із сідла непритомний.

Коли я отямився, була вже ніч. Я все-таки зумів підвестися, хоч і почував себе стомленим та хворим. Я з подивом побачив, що стою біля великого будинку з широким ґанком та багатьма вікнами. Було страшенно холодно. Ти пам’ятаєш цей нестерпний вечірній холод — мертвотний, нітрохи не схожий на підбадьорливу, здорову прохолоду. Я промерз до кісток, і мені здавалося, що я виживу лише тоді, коли доберуся до того будинку. Я ледве поплентав туди, майже не розуміючи, що роблю. Пригадую, як поволі зійшов на ґанок, увійшов через відчинені двері до великої кімнати, де стояло кілька ліжок, і, полегшено зітхнувши, впав на одне з них. Ліжко не було застелене, але це не збентежило мене. Тремтячи, я роздягся й за хвилину міцно заснув.