Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 19

Доки я «чухався», донеччани знайшли таксиста, який згодився змотатись у той відстійник. Я сів разом з усіма. Їхали ми недовго. Сума, яку назвав таксист, мене трохи того… За такі гроші можна було б купити нову гітару в дорогому музичному магазині, а на решту ще й половину його асортименту. Правда, мені вдалося трохи збити ціну. Ми вийшли з таксі. Дощ не вщухав, а, здається, припустився ще дужче. Довкола штиняло соляркою і відчутно відгонило тими містами, звідки прибували поїзди. Ми підійшли до однієї-єдиної «будки» (по-інакшому те назвати не можна), у якій горіло світло. Двері відчинились, і на нас випав ледь теплий чоловік. За столом (там іще й стіл був) сиділа жінка років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти.

– До вас поїзд Донецьк – Харків уже прибув?

– Ще ні. А ви хто такі?

– Та ми речі в ньому забули, ось шукаємо.

– Потяг там, на вокзалі. Сюди він і не буде приїжджати. Ану, зараз, почекайте, – сказала жінка й полізла в шафу (там іще й шафа була).

Порившись у ній, вона витягла якийсь зошит, глянула туди:

– Ні, точно. Цей поїзд до нас їхати не буде. Він стоятиме на вокзалі до відправлення.

– Спасибі.

Ми вийшли з тієї «будки» й подалися на місце, де нас висадив таксист. Він чекав на нас, навіть розвернувсь. «Розвів таксист донеччан», – подумав я. Ми підійшли до нього.

– Нам треба назад. Тут нема «нашого» потяга.

– Не питання.

Як не дивно, дорогою назад у таксиста, мабуть, прокинулася совість. Доплативши зовсім трохи, ми повернулись на Південний вокзал і пішли шукати потяг. Я був провідником, звісно ж, не тим, що супроводжує пасажирські вагони, а тим, хто вказує дорогу в незнайомій місцині. Нею для моїх гостей з Донбасу став «зад» нашого вокзалу. Я його добре знаю, і в усіх значеннях цього слова. Ми йшли коліями поміж старими вже списаними і просто старими, але ще діючими поїздами та читали написи на вагонах. Я помітив, що в одному з тих вагонів хтось займався сексом. Мабуть, провідники. Поблукавши, ми нарешті знайшли «свій» потяг. Підійшли до потрібного вагона. Хомич піднявся на сходинки й постукав у двері. Тиша. Він постукав іще раз. Знов тиша. «Мабуть, теж займаються сексом», – подумав я. Хомич постукав сильніше. Мовчання. Потім він почав гамселити у двері ногою. Аж тоді почулись кроки, важкі кроки незадоволеної людини, очевидно, чоловічі. Двері відчинились. Із вагона вдарило спиртним, і чоловік (судячи з усього, провідник) спитав:

– Чого вам?

Його формений піджак тримався на одному ґудзику, штани, незрозумілого кольору, тільки на пряжці, з-під якої виглядали труси. Взутий він був у різні чоботи, один з яких точно був не його. Він постійно його смикав.

– Ми їхали сюди в цьому вагоні, – почав Хомич.

– Вітаю.

– Дякую. Ми забули у вас гітару.

– Ні, у нас нема ніяких гітар, – одразу випалив той.

– Як це нема?!

– От так, нема й нема.

Провідник почав зачиняти двері. Хомичу це не дуже сподобалось. Він був налаштований забрати свою гітару. Силою відкривши двері, донеччанин зайшов усередину. Ми з його дівчиною перезирнулись. Я засміявся. За якусь мить Хомич вийшов із гітарою.