Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 17

Дорогою до Харкова я знову спав, а Марія читала книгу. Мені снилася вишня.

6

Ми повернулись у Харків. Я провів її додому й зайшов випити чашку кави. Без жодних слів Марія почала швидко кудись збиратись. У гарних жінок завжди є справи, і всі вони потаємні. У таких випадках я питав у неї: «Куди ти?» Вона, як правило, сміялась, інколи іронізувала, інколи казала щось незрозуміле. Зараз я промовчав. І хоч їхати нам треба було в один бік, тільки їй раніше виходити, вона сіла в незручний для мене автобус, який звертав з мого маршруту, а їй підходив, і поїхала. Я стояв на зупинці й відчував себе, м’яко кажучи, кинутим, але швидко забив, приблизно так само швидко, як забили на мене. Дочекавшись свого автобуса, я поїхав додому. На зупинці взяв ще чашку кави й остаточно прийшов до тями.

Незабаром до нас мали приїздити донецькі поети на чолі з О. Ч. Я згодився їх зустріти, хоч коли дізнався, що їхній потяг прибуває близько четвертої ранку, то пожалкував. Відмовитися було незручно, і я подумки вилаяв себе. Зрештою, з дому тієї ночі я вийшов близько другої чи на початку третьої ночі. Автобусів у такий час не дочекаєшся, тролейбуси – один на годину. Тож я розрахував так: вийду посеред ночі і якщо не встигну на тролейбус між другою та третьою, то встигну на тролейбус між третьою і четвертою. Хоч цей вид транспорту мене аж ніяк не рятував, тому що міг довезти тільки до півдороги. Далі я збирався йти пішки або під’їхати на трамваї. Стояв я довгенько. Напевно, з годину. На вулиці дощило. Світло від фар поодиноких автівок виблискувало на асфальті й притягувало погляд. Крім мене, на зупинці десь із півгодини стовбичили рибалки. Один із них дивився на мене, я – на нього, і обидва ми, здається, зовсім не розуміли, чому стоїмо тут і зараз. За ними приїхав старий розбитий «пазик», а за мною не приїхав ніхто. Тоді я підійшов до водія рибалок і попросив підвезти мене хоч кудись. Він кивнув на того, з ким ми перезиралися пару хвилин тому, мовляв, домовляйся з ним.

– Можна під’їхати з вами?

– А тобі, взагалі, куди?

– На вокзал. На Південний.

– Так ми туди не їдемо.

– А куди ви їдете?

– На озеро.

Іншої відповіді я й не чекав. Ох уже ці рибалки. У них тільки риба на умі. Хоч, зрештою, вони не всі такі. Ні, вони точно не всі такі. Запевняю. Я спілкувався з нормальними. І багатьох із них люблю. А одного, можна сказати, просто обожнюю. І гомосексуалізм тут ні до чого. Я й сам інколи ходжу на рибалку. Може, тоді на мене так ніч вплинула, може, я якось по-своєму сприйняв його слова, може, мені просто треба було поцікавитись, на яке саме озеро вони їдуть, так би мовити, для загального розвитку й власної майбутньої рибалки, та я чомусь зовсім забув про ввічливість.