Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 18

– Ну ви ж по проспекту їдете, приблизно вбік вокзалу?

– Приблизно, але віддалено.

– Ну до автовокзалу або хоча б до «клумби» (так називають одне місце на проспекті Гагаріна) довезете?

– Та довеземо.

– Дякую.

Я вибрав найзручніше місце й намагався дивитися тільки у вікно. Рибалки не звертали на мене уваги, хоч я, здається, і видався їм підозрілим. Вони теревенили щось про свою рибу, згадували попередню рибалку, пересипаючи все це жартами. Я особливо не прислухався до їхніх балачок. Розбитий, проте теплий автобус навіював на мене сон. Вийшов я на площі Пролетарській. Звідти до вокзалу було десь із пару кілометрів. Не ставши чекати ні трамваю, ні попутки, я почалапав пішки. У такий час їздять тільки ті, хто вживає «хімію». А я до таких ставлюсь не дуже. Усе має бути природно. На вулиці було темно, дощ не вщухав, але й не ставав сильнішим. Це мене тішило. Я насолоджувався нічним мокрим Харковом. Він особливо гарний уночі, коли йде дощ, коли на дорозі виблискує світло від автівок, від самотніх ліхтарів, від вікон, за якими йде собі чиєсь життя.

До вокзалу я причалапав хвилин за двадцять. Потяга ще не було, запізнювався. Я випив якусь гидотну каву впереміш із димом. Нарешті оголосили прибуття, я швидко знайшов вагон, у якому їхали донецькі друзі. Вони почали виходити. Виходили й виходили. Виходили й виходили. «Та скільки вас там є?» – подумав я. Здається, вийшов останній. Ні, ще один. Їх було десь близько двадцяти. Усі п’яні й усі горлали. Я, не знімаючи своїх зелених окулярів, заляпаних дощем, обнявся з тими, кого знав, іншим потис руку.

Гості збилися докупи й продовжували щось горланити, але тепер уже особисто до мене. Я змусив себе посміхнутись, хоч мені було й нелегко зробити це на початку п’ятої ранку, й запропонував рушати. Ми пішли. Юрба донеччан і один харківець. Думаю, що, на стороннє око, це нагадувало якусь передвиборчу політичну акцію. Ми вийшли на привокзальну площу з її фонтанами і якоюсь незрозумілою для мене аркою. Що вона символізує, ніяк не можу збагнути. Ні з того ні з сього між кількома донеччанами почалась якась тусня.

– Що сталось? – спитав я.

– Хомич гітару в потязі забув.

Хомич був єдиний, хто приїхав зі своєю дівчиною. Я вирішив йому допомогти.

– Заспокойся, чуваче, – сказав я йому. – Зараз десь прилаштую всіх, а потім підемо по твою гітару. Ми її знайдемо. Не переживай.

– Добре, – погодився той.

Поки я пояснював Чупі, як знайти на Полтавському Шляху цілодобовий гендель із дешевою хавкою, Хомич зник, але ненадовго.

– Мені сказали, що потяг уже у відстійнику, – розгублено мовив він.

– Це де? – спитав хтось.

– Та ні, не могли його так швидко туди відправити, – сказав я, витираючи мокрі від дощу окуляри.

– Ну, мені так сказали…

– Ну, якщо сказали, – мовив я й заходився знову пояснювати, де той гендель.