Читать «Початок жаху» онлайн - страница 29

Назустріч мені простував якийсь чернець: повільно, статечно, я звернув йому з дороги, щоб не зустрічатися, бо не хотів під цю хвилю ні з ким здибуватися. Але коли вигулькнув з-за стосу дощок, ще зовсім нових, жовтих і пахучих, то побачив того ченця просто перед собою, і в мене все затерпло в тілі — переді мною стояв Іоанн Москівський і приязно до мене всміхався.

— Доброго дня, панотче Михайле, — сказав тепло і привітно. — Чого уникаєш зустрічі зі мною?

— Йдіть своєю дорогою, а мені своя, — мовив я зимно.

— Сердишся на мене, а даремно, — спокійно мовив Москівський. — Ти тоді мене перелякав. Чомусь боїшся мене й уникаєш, а я повен до тебе приязні, а може, й любові. Запрошую тебе до своєї келії, вип’ємо по чарці чи й порозмовляємо і без чарки, як тобі завгодно, — не гоже тримати до ближнього зло неприязні.

— Чого від мене хочете? — спитав я з мукою.

— Дружби твоєї, — проказав поважно Іоанн Москівський. — Щось нечисте про мене думаєш, коли так жахаєшся, а я тільки добре серце до тебе маю. Не треба боятися, бо я не страшний.

— Невільно мені ні до кого ходити в гостину, — сказав я, — бо в покуті пробуваю, не дозволено мені ні з ким, крім духовних отців, зустрічатися. Окрім того, маю роботу, ніколи мені розбалакувати.

— Чого ти тоді так кричав? — спитав з інтересом Москівський. — Щось привиділось у мені?

— Нечистий привидівся, — мовив я сердито. — Зійди і згинь, сатано!

— Бачу, хворий ти духом, панотче Михайле, — співчутливо сказав Москівський. — Недобре думати зле про ближнього, а про мене тим більше. Не бажаєш приходити до мене, давай прийду до тебе як отець духовний — поговоримо, бо мені недобре, що зло проти мене тримаєш. Не місце й про сатану згадувати, бо де ти його бачив, сатану?

Він раптом засміявся, якось дивно завертаючи голову. Тоді я набрався хоробрості, випростався, напружився, відчув, що поблід увесь, і сказав:

— Залиш мене у спокої, сатано, і не спокушай! Зійди з дороги і не нівеч моєї душі!

— А коли не зійду? — ошкірився Іоанн Москівський. — А коли нівечити тобі душу мені солодко?

— То розповім про тебе отцю ігумену, що не даєш мені спокійно жити й покутувати гріхи мої. Що переслідуєш мене і що ти не чернець, а таки сатана!

Очі Москівського мідяно засвітилися.

— А досі нічого не розповів у ваших милих вечірніх бесідах? — спитав, усміхаючись. — Ну, коли досі не розповів, то й не розповіси. Бо ти страхополошний! Не захочеш, щоб про тебе думали як про несповна розуму. Бо ти ж несповна розуму, чи не так? А це значить, панотче Михайле, що незвісно ще, хто із нас сатана. Ти чи я? І хто із сатаною має діло: ти чи я?

Відчув, що в горлі в мене знову почав корчитися чорний клубок крику. Очі мої розширилися, я стояв і тремтів. Знав, що треба було від нього втекти, але ноги мої мовби до землі прикипіли. Проти мене мідно палали очі Москівського і зневолювали, знесилювали мене…

І він з-перед очей моїх раптом зник. Почав робитися прозорий, спершу спрозоріла його одежа, постав перед моїм зором зовсім голий. Потім спрозоріли його руки й тулуб, і залишилася висіти в повітрі сама голова. По тому залишилися його мідні очі, самі очі, що стояли в повітрі, тремтіли й мінилися, пострибували й палали мідним полум’ям. Після того одне й друге око почало набухати, розростатися — і раптом розірвалися, вибухнувши із сухим тріском, від чого я на мент осліп. Коли ж Господь повернув мені зір, я стояв, прихилившись до стосу дощок, і важко віддихав.