Читать «Початок жаху» онлайн - страница 28

Висипав із лантуха обрізки й пішов далі дихати осінню й пити її печаль. Вперше мені стало по-справжньому самотньо й незатишно, і я зрозумів чому: уже давно не мандрував по лиці матінки землі нашої, а це я попри все любив. Часто міняв місце свого пробуття саме восени, мене неймовірно вабило забути все й всіх, і, поки земля не розверзлася дощами й болотом і трималося сяке-таке тепло, чудово було б занурюватися неквапно у світ, відчуваючи, як тіло дороги ледь помітно підштовхує ступні і як міряю її верстви, як відкочується вона за спину й напливає на лице моє. Було тихо й тепло, і осінь плакала листопадом і почорнілим, посохлим зелом. Ноги самі привели мене до воріт, але тут мене миттю помітив чернець-воротар і відігнав, адже кілька разів я уже виривавсь отак несвідомо поза монастирські стіни. Без слова спротиву повернувся й пішов збирати обрізки.

За роботу пекар знову нагородив мене паляницею, я її взяв, закинув торбу на плече й подався до своєї келії, де мене чекала «Молитва ісповідання» Дмитра Туптала. Йшов і шепотів: «Се рани, і струп’я, і гноєння моє, о милостивий лікарю, се тяжка вагота моя, о благий Господи! Це сором мій і нагота моя, о довготерпеливий судде! Сими діяннями моїми про печалі прогнівив і роздразнив я твою благість. Сим осквернив я образ твій, Духа святого образив, ангела-хранителя мого від себе одігнав: сим кров твою дорогу, за мене пролиту, поправ і ні во віщо утілив; сим погубив красу душевну, оголився з благості твоєї і творю вертеп розбійничий, житло бісам та пристрастям!»

І мені раптом здалося, що Дмитро Туптало так само, як я, страждав, бо він чудово відав, що таке душевна вагота і що воно таке «житло бісам та пристрастям». Усі ми бідні у цьому світі, кому суджено прокляття мислити. І всі наші сприти спастися через слова, молитви і закляття — ніби дитяча гра в піджмурки: один шукає, а інший ховається, в одного очі заплющені, а в іншого розплющені, і спокою не знає ніхто. Всі ми в череві апокаліптичного звіра.

Щось таке я думав, блукаючи по монастирському дворі, який кипів працею, і трохи заздрив тим людям, котрі були зайняті ділом, яке любили й уміли робити, бо я, окрім писати вірші та служити службу Божу, нічого не вмів. Так, у глибині душі я заздрив ремісникам, котрі були справжніми майстрами, вони недаремно не відали пристрастей, сум’ять, хвилювань, які маю я, і то з простої причини: вони в цьому світі жили, а я у ньому — лише свідком. Через це так часто світ здавався мені нереальним, ніби був низкою інтермедій, доля яких бути зіграними і зникнути в часі, як дим.