Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 174
Андрій Кокотюха
Правда, під професійного борця з бандитизмом, який не лише в районі, а й у Чернігівській області на доброму рахунку, навіть із центрального апарату МДБ підкопатися не зовсім просто. Ніяк не перетинаються сфери інтересів. Не може досвідчений розшуковець становити загрозу для державної безпеки СРСР, з доброго дива бути ворогом народу чи працювати на іноземну розвідку. Але Гармаш якось під час останньої зустрічі сказав Сотнику: «Чую — дістане він мене. Не сам, так через когось». А скоро після тієї зустрічі, — Галина зітхнула, — його вбили при загадкових обставинах. Яких, до речі, вперто не хотіли помічати. За кілька місяців після того Сотник і Кохан із різних причин у тюрмі опинилися. Щоправда, ненадовго…
— Далі навіть мені все ясно, — вкотре перебив її Бурт. — Знаємо, «Огоньок» читали. Поки цей слідчий оговтався, поки шукав інші можливості дізнатися про те чортове золото, товариш Сталін помер. Тих, хто сидів — випустили, тих, хто саджав — самих посадили. Потім культ особи розвінчали, Хрущов, «відлига», туди-сюди… Коротше, не до якихось міфічних скарбів.
— Ну, раз ти все знаєш… — розвела руками Галя. — Так, так, але трошки не так. Усе ти правильно сказав, тільки слідчий наш не сів і не застрелився, а вчасно зорієнтувався, почав своїх учорашніх колег саджати, далі знайшов якусь тиху посаду й пересидів Хрущова, у відставку вже за Брежнєва пішов. Золото йому й тоді спокою не давало. Кого вже він на наших хлопців нацькував, тільки всіх трьох, що лишилися, час від часу хтось із КДБ з різних приводів смикав. Сотника взагалі десь наприкінці шістдесятих у дисиденти записали. Судили, дали три роки таборів, п’ять років спецпоселення. Він, здається, щось мав із генералом Григоренком. На мою думку, все це лише надумані приводи. Але ж зошит від самого початку зберігався там, де його ніхто не думав шукати! Сотник, Бражник і Кохан увесь цей час ніби викликали вогонь на себе. Ось, на цьому все…
Якийсь час чоловіки помовчали, проводжаючи поглядами машини, котрі сновигали повз них по трасі. Нарешті Антон Моруга заговорив, старанно добираючи слова:
— Виходить, у тебе був єдиний примірник, оригінал тих записів. Ми
