Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 144

На самому краю схилу біля ущелини височіла довготелеса незграбна постать Щербатого. Поруч із ним стояв бородань із кошлатими бровами. Обидва тримали чоловіків біля халупи під прицілом. Трохи позаду, за їхніми спинами, стояв Костя Сотник із зв’язаними за спиною руками.

— Чого витріщилися, падли? Кинули стволи! На рахунок «три»!

Навіть зі свого місця Павло встиг побачити щербату посмішку на обличчі довготелесого перед тим, як сонце повністю закотилося за Ведмежу голову.

Харгі

Кохан рвонув, не розбираючи дороги. Тому не дивився, куди біжить, ухиляючись від пострілів. Коли земля раптово зникла в нього з-під ніг і він кудись полетів, перша думка, яка стрельнула в голову — в нього таки влучили, і він втрачає притомність. Та приземлившись боком на дно якогось байраку, зрозумів — він або втрапив у пастку, і його тут-таки розстріляють згори, або йому пощастило, і він врятувався.

Дмитрові Кохану справді пощастило. Погоня пройшла просто над ним. Ті, хто його переслідував, таки дивилися під ноги і просто оминули байрак. Може, втікача б і помітили, але він, звиваючись, заповз у колючий кущ, який ріс на дні яруги. Виходило, бандити правильно подумали — втікач таки провалився крізь землю.

Кохан чув, як вони поверталися назад, перемовляючись і матюкаючи його на всі лади. Коли голоси вщухли, він іще довго лежав у кущах, підібгавши зігнуті в колінах ноги до грудей. Зазвичай він не вірив у своє везіння — чорна смуга почалася відразу після історії з Бригіттою.

Але раз байрак трапився саме йому на дорозі, значить, усе ще може налагодитися.

Обережно виповзши з-за куща, Дмитро ліг на спину й оцінив усі перспективи й можливості виборсатися звідси зі зв’язаними руками. Спробував узяти схил яру штурмом — не вийшло. Не маючи можливості тримати рівновагу і впиратися, він поточився і знову впав на дно. Дуже цікаво — врятуватися від кулі для того, аби здохнути від спраги та голоду тут, у звичайнісінькій ямі. Можна, щоправда, кричати. Його почують, прийдуть на голос і витягнуть. Але далі що? Чим він зможе допомогти своїм? А так у них є маленький шанс…

На що? Кохан задумався. Він утік — але в нього немає зброї. Та й руки треба звільнити, бо інакше точно доведеться помирати. Добре, розмірковував він далі, вдалося звільнити руки. Може, самому напасти десантом на озброєну групу? А раптом вони пішли з того місця, від заїмки, кудись в інший бік. Паша дав усім крихітний шанс, кинувши карту в піч і відвернувши на себе увагу. Таке не пробачається. Дмитро приблизно уявляв собі подібну публіку, тому не тішив себе ілюзіями — хлопців напевне вже повбивали. Вони не «язики» й тим більше — не військовополонені. У цій ситуації всі четверо — здоровенний баласт для Рогожина і його людей. Хіба Паша з Поплавком спробують якось виплутатись, у них це чомусь завжди виходило.

Отже, будемо оптимістами, вирішив Кохан. Надія завжди є.

Звільнитися від мотузки — це перше. Потім повернутися назад і спробувати допомогти хлопцям. А коли їх справді вбито, і доведеться мати справу з вісьмома озброєними супротивниками? Тут, у тайзі, на їхній території лишитися живим — мало шансів.