Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 11

Андрій Кокотюха

— Це… — юна тицьнула пальцем.

— Кость Сотник, — підтвердила мама її здогад. — Пан Кость. Старший лейтенант — твій дід, Павло Гармаш. Ліворуч від нього — Дмитро Кохан, по боках — Юрко Бражник і Гриць Коломієць, його вбили. Не на війні, тоді… Ну, словом, я ж тобі кажу — подробиць не знаю. Значить, або самі вони, або ті, хто отримає від них таке фото, повинні прийти по зошит. Навіть якби чекати довелося сто років. Бачиш, минуло менше часу.

— Це все добре, — Галя ще раз подивилася на усміхнене дідове обличчя, повернула знімок матері. — А ніхто не сказав, що з усім оцим ми повинні тепер робити?

5

— Ось так, Галю, все скінчилось, — завершив розповідь пан Кость, і дівчина з подивом відзначила: час пролетів зовсім непомітно, хоча оповідач говорив кострубато, не вдавався до художньої обробки, лише переповів їй сухі факти з того, що сталося з ним та його друзями в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. — Ті, хто знав про записи твого діда й шукав їх, були впевнені — Павло передав зошит комусь із нас. Він збирався це зробити, але потім передумав: у нас тоді в кожного були родини, і він не хотів підставляти всіх під небезпеку.

— Виходить, Гармаш, — дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, — підставив свою?..

— Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, — похитав головою пан Кость. — Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми — Павло, Дмитро, Юрко і я — збиралися розділити записи на чотири частини…

— Розірвати зошит?

— Так точно. Розірвати його і тримати кожен свою частину в себе. Адже ніхто не знав, що буде з країною далі. Ми мали ідею, мали змогу дістатися до золота, але не знали, як тим скарбом правильно розпорядитися. Розумієте, надто швидко вся історія випливла. Власне, той, хто видав нашу таємницю, лише виторговував собі життя. Про наші плани він зовсім не знав, говорив лише про скарби. Ну, і почалося…

— Виходить, ви не встигли розділити… розірвати зошит?

— Не встигли. Спочатку всі розбіглися по країні. Юрко — той узагалі загубився на сибірських просторах, а ми повернулися на Україну і вже тут розійшлися. Потім, коли вороги напали на слід Гармаша, він довго морочив їм голову. На той час він, аби ви знали, вже встиг стати в Чернігівському краю кращим мисливцем за бандитами. Належав, коли хочете, до категорії недоторканих. За нього попервах було кому заступитися навіть у ті часи. Та згодом Павло гостро відчув небезпеку, ми зустрілися, домовилися про подальші дії. Факт зустрічі приховати від тих, хто йшов нашими слідами, я так собі думаю, не вдалося — ті, хто полював за зошитом, почали рішучі дії. В результаті Павла ми втратили. Але оскільки про нашу зустріч знали, то й вирішили: таємницю зберігає хтось із нас трьох. Тут уже довго переховуватися не вийшло — на початку п’ятдесят першого року ми опинилися в сусідніх камерах, почалися допити. Тоді, знаєте, не дуже дошукувалися причини, аби посадити. Знаєте, що врятувало? Ті, хто полював за Павловими записами, самі не були всесильними. А розкрити таємницю ще комусь означало поставити під удар себе: носіїв подібної інформації негайно накажуть знищити. І не буде ніякого «золотого дна». Потім почалися кадрові перестановки в МДБ, потім Сталін помер, амністія спочатку злочинцям, потім — ворогам народу, далі Хрущов свою доповідь прочитав, ну, про це тепер не лише «Огоньок» пише.