Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 107

— Обережно, товаришу підполковник, — у голосі гостя почулися миролюбні інтонації. — Я так само виконую наказ, і він забороняє мені розголошувати деякі відомості. Розумію, це вас ображає. Тому скажу так: Федір Рогожин — шпигун іноземної держави, — брови Соболя мимоволі стрибнули догори, він уже збирався розпитувати майора далі, але той застережливо підніс руку долонею вперед: — І все. Навіть повідомивши вам це, я вже перевищив свої повноваження. Він зрадив іще під час війни, перебіг до німців восени сорок першого. Тепер, за нашими відомостями, закинутий на радянську територію для виконання важливого завдання. І так виходить, що цей ваш Помийник чи як його там міг убити Рогожина просто так, через збіг обставин, а міг виконувати чиєсь завдання. Тепер розумієте, чому я поспішаю і взагалі чому така секретність?

— Не смішіть людей, товаришу майор. Проня Доброхотов — іноземний шпигун? Я швидше повірю, що маршал Тухачевський…

— Обережно! — повторив Кольцов. — Ви ж знаєте мене менш як півгодини, а вже провокуєте до небажаних висновків стосовно своєї особи. Повірте, вам краще виконати наказ і забути всю цю історію. Нехай у нашого відомства тепер голова болить.

«А й то правда! — подумав Соболь. — І чого оце я пнуся хрін знає куди? Баба з воза — кобилі легше!»

Він віддав усі необхідні розпорядження по телефону, потім трошки подумав і вийшов з-за столу, обсмикуючи кітель.

— Тоді останнє запитання: чому наказ прийшов із Томська, а не від нашого управління? Ви не думайте нічого, я знаю підпис полковник Северина, Тюмень лише недавно стала центром області…

— Ось ви самі собі й відповіли. Не знаю, що там вирішує начальство, в мене лише наказ, і я мушу його виконати. У Томську ваш Доброхотов так само довго не затримається. На літак — і в Москву.

— Ви до самої Москви його супроводжуєте?

— Аби ж то… Тільки до Томська, товаришу підполковник. Тільки до Томська…

— Значить так, товаришу майор, — Соболь діловито обсмикнув кітель. — Для забезпечення всебічного успіху нашої маленької операції я поїду з вами. В якості начальника конвою. Цього мені навіть ваше начальство заборонити не може.

— Не заперечую, — якщо Кольцов і вагався, то лише кілька секунд.

— На чому їдемо?

— Я з машиною.

— Чорний ЗіС біля входу?

— Так точно.

— Машину бачив, шофера не помітив.

— Я сам за кермом, товаришу підполковник. У мої повноваження входить можливість користуватися приватним автомобілем. Не завжди можна довірятися водієві.

— Ти глянь, яка у вас контора серйозна. А як же я та мій конвой? Ми ж так само, виходить, сторонні особи в цій, гм, операції.

— З вами я дістануся лише до Томська. Звідти вас відправлять назад. Інформації у вас мінімум, — нарешті майор Кольцов спромігся на посмішку. — Бачите, ви справді сторонні, ще й не з нашого відомства. І потім — вам воно треба, чужими складностями голову забивати?

Дзенькнув телефон. Соболь приклав трубку до вуха, коротко відповів: «Добре», опустив її на важіль, одягнув кашкета.

— Затриманий готовий. Можемо їхати. Підженіть машину на задній двір, вам охоронець покаже, куди.