Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 143

— Я — наступний, Арсене. Відчуваю. Але як ніколи гостро відчуваю й інше: насправді цілком справедливо опинився у тому списку. Допоможи мені знайти Ірину, а там, як вже складеться…

Киваю ствердно:

— Нічого, Олеже! Ми ще поборемося.

Частина шоста

Падіння в небо

Руслана

Мені наснилося небо.

Вірніше, навіть не так: я у небі. Тобто крокую по ньому. Все довкола чисте і світле. Багато ніжних правильних звуків, літають великі метелики, бавляться діти та переливчасто сміються. «Коли падаєш у небо, стаєш дитиною», — шепоче на вухо блакитний метелик завбільшки з долоню, котрий мандрує разом зі мною. Я здивовано оглядаю себе. Я ж не стала дитиною? Він читає мої думки. Бо хмикає сумно, так тільки у снах метелики можуть хмикати. «От іще! Вирости спочатку! До речі, як твоя голова?» До чого тут моя голова? Здивовано стенаю плечима. «Упс! Як це до чого? Не болить?» Метелик розмовляє голосом Тетясі — жах. Голова не болить. «І не болітиме, — каже метелик голосом Тетясі. — Бо білий колір дає надію». Нічого не розумію зі сказаного, але ствердно киваю.

Йду білою доріжкою. Ноги мене ведуть до білого-білого саду. Заходжу туди. Білі дерева, біле листя, біла трава, білі яблука, білі ворони та білі голуби. І біла жінка, красива та велична у своїй всемогутності, сидить на білій лаві під білою вербою. Схоже, це єдина доросла людина в цьому дивному царстві. Вона б могла бути матір’ю Бога або його сестрою. Чи матір’ю когось іншого. Бо й небо має подвійне дно. Жінка уважно дивиться на мене, але я чомусь ніяк не можу роздивитися її обличчя, хоча звідкись знаю — вона неймовірна.

— Як воно, бути людиною? — раптом запитує. Відповідаю:

— Треба вміти навчитися бути милосердним.

— Ти знаєш, як? — вона дивиться уважно на мене. І тільки зараз розумію, що у неї різнокольорові очі — одне темно-каре, інше світло-сіре. Мені здається, що знаю, але я мовчу, спостерігаючи, як перед очима білий колір раптом сіріє, перетворюючись на сутінки, і тут прокидаюся…

Перед тим як заснути, Арсен нагодував мене, як маленьку — бульйоном із ложечки. Спровадив свого гостя досить швидко, а тоді взявся за мене. Дивно, але я навіть не пручалася. Просто сиділа і чемно відкривала та закривала рот. Потім були чищені помаранчі, чай на травах і зовсім несерйозні розмови-балачки. Щось розповідав про свого дідуся, згадував дитинство. Ця вся опікунська метушня очевидно дуже вплинула на мене, бо навіть не пригадую, як і коли заснула.

Прокинулася в спальні Арсена, майже у темряві. Світло від ліхтарів пробивалося крізь штори до кімнати. Визирнула у вікно. Не дуже високо. Четвертий-п’ятий поверх, очевидно. На стіні навпроти намацала вмикач. Кімнату залило м’яке тепле світло. Ага, двоспальне ліжко. Я на ньому спала, однак через слабкість якось було не до розглядання кімнати. М-дя — ложе кохання (Арсен любить комфорт і, напевне, дівчат також, бо, скажіть, нафіг одному чуваку таке велике ліжко). Неждано в середині заворушився дивний хробачок ревнощів. До чого б це, адже він мені ніхто? Ага, запищала моя совість голосом коханої майже родички Тетясі, точно, і навіть не подоб…