Читать «У них щось негаразд з головою у тих росіян...» онлайн - страница 58

Це класно, коли можна тримати людей на дистанції на свій розсуд. Зі звертанням на «ви» набагато простіше відстоювати свої права у ролі, скажімо, клієнта. Москва, як уже мовилося, не знає, що таке сентименти; той, хто не навчився мостити собі шлях ліктями, приречений стояти в самому кінці черги. Тому іноді доводиться нахабніти. Це неприємно, однак звертанням на «ви» люди хоч трохи виявляють поваги, водночас сиґналізуючи, що конфлікт не має в собі нічого особистого.

Можна звертатися на «ви» й до людей добре знайомих, але значно старших за тебе. До російського оператора нашої фінської телерадіокомпанії я, щоправда, так не звертаюся, бо ми колеги, а в журналістських колах не прийнято «викати». Іноді я помічаю, як це дратує літнього фотографа, мовляв, шмаркате дівчисько, майже вдвічі молодше, а «тикає». А те, що він мені «тикає» і що два інші кореспонденти, хай навіть старші за мене, з ним на «ти» — це нормально! Тут я вирішила переступити через російську традицію, бо, по-перше, роботодавець у мене фінський, а, по-друге, як на мене, стосунки кореспондента й оператора не повинні залежати від віку та статі. У Росії щось подібне, звісно, утопія!

Виняток лише підтверджує правило. До інших людей з мого журналістського середовища, які старші за мене, я звертаюся у ввічливій формі, навіть якщо вони стали мені близькими. Моя улюблена вчителька російської за роки мого навчання стала мені другом, та все ж я ніколи не скажу їй «ти». Вона ж моя наставниця, яку я дуже ціную і поважаю.

Звертання на «ви» додає спілкуванню багатозначності. Це один з багатьох чинників, який робить життя у Росії багатоманітнішим та налагодженішим, аніж у Фінляндії. Вже саме звертання сигналізує про багато що: вік, стать, ієрархію. Як і все в Росії, це послання не відкрите, а заховане між рядками...

РОЗДІЛ 13

ПРО РОСІЙСЬКУ ПРАКТИЧНІСТЬ

Моя близька товаришка Катя має літній будиночок, дачу в Зеленогорську, колишніх Терйоках, на Кольському перешийку. Будиночок стоїть на зеленому пагорбі, зарослому сливово-яблуневим садом, кущами порічки, дикими квітами й високою некошеною травою. Помальовані зеленою фарбою стіни, вікна з різьбленими рамами, підлога, яка загрозливо прогинається під ногами, — усе, як на більшості російських дач. Навколо розкидані ще з п'ятдесят інших дач з чудернацькими прибудовами, без жодного прямого кута, оточені зеленими садами й маленькими прямокутними грядками з картоплею та кабачками.

Такі на вигляд усі дачі, окрім найновіших, побудованих за останні п'ятнадцять років. Ці зведені з цегли та каменю, на кілька поверхів, обнесені монументальними мурами з колючим дротом замість живоплоту. За мурами ви не знайдете охайних картопляних грядок, кущів малини чи агрусу, рядків полуниць і цибулі. Тут моріжки з коротко підстриженою травою і басейни.

Катя й сама хотіла б мати саме таку новітню дачу, але про це можна й не мріяти, доки усім тут заправляє її батько Ігор. Дача — його королівство, де він займається улюбленою справою — крутить гайки в авті, щось лагодить, майструє...