Читать «Фізіологія жіночої депресії» онлайн - страница 79

…Що старшими ми ставали, то більше я розуміла: мені набагато цікавіше серед дорослих (яким здавалось тоді студентство), ніж серед однолітків. Принаймні, коли ми разом ходили чи на ковзани, чи на якісь вечірки, мені було весело. І вже, домовляючись про наступний раз, сестрі казали: «Не забудь малу взяти…»

Ми з сестрою стали приятельками. І мене це бавило – бути в ролі спільника, хоч трішки бути причетною до веселого студентського дорослого життя, у якому вже і танцювалося, і закохувалося, і страждалося…

Якось, посварившись зі своїм хлопцем (з ним вона щасливо одружена двадцять років), сестра мене попросила: «Ходімо кудись, просто покатаємось і помовчимо…»

І ми сіли у перший порожній автобус невідомого напрямку і їхали довго-довго, аж до кінцевої зупинки за містом. Та нам було байдуже, куди… І я бачила, що сестра плаче, а я, як німа, сиділа поруч і тримала її руку в своїй. Мені довіряли…

…А потім почався серйозний етап у моєму житті – підготовка до вступу в університет. Те, що поїду вчитися у столицю, я вирішила давно – ще на згадуваному творчому зльоті, під час екскурсії до Київського державного університету. Ніхто не думав, що скоро прогримить під Києвом Чорнобиль і всі звідти тікатимуть як від чуми, котра несе з собою хвороби і смерть. Тоді я просто стояла перед червоним корпусом і мріяла: отут я буду вчитися через кілька років. І не допомогли мамині вмовляння: «Чого тобі їхати у ту радіацію? У Львові теж є факультет журналістики, таки ж ближче до рідної домівки…» Ні! Рішення було прийняте. Їду у Київ!

Бачив би хто, якою я поїхала завойовувати столицю. Провінційне життя накладає видимий відбиток на кожного з нас, тому безпомилково можна відрізнити мешканця великого міста від людини, яка щойно приїхала з периферії. Виглядала я безпомічною рибкою серед столичних акул. Білий у сині горохи сарафан, зшитий напередодні власноруч із залишків тканини, краваточка і очі, переповнені жахом невідомості (пригадується старенький фільм «Карнавал» і Муравйова, яка приїхала в Москву, щоб стати великою акторкою). А по інший бік – діти маститих батьків, корінні кияни, які всім своїм виглядом говорили: «Що ти тут робиш, провінція?»

Звичайно, ми всі товаришували за університетськими партами. Але той невидимий поділ існував завжди: діти відомих батьків – Рибчинські, Слабошпицькі, Мостові і діти гуртожитку, які досягали всього важко, самостійно, але настирливо…

Не знаю, що було краще – чи бути таким впевненим у собі і знати, що кожен твій крок на день, на рік продуманий, накреслений і безпечний, чи всіма силами намагатися заявити про своє «я», довести свою значущість собі і тим, хто тебе вчить, незалежно, хто твої батьки і звідки ти приїхав. Це було цікаво. І важко. І тоді я зрозуміла в однодення – закінчилось моє дитинство. Закінчилось так стрімко і несподівано, що я не встигла навіть як слід це усвідомити. Не раз схлипувала ночами у подушку, не раз серце рвав відчайдушний крик: «Мамо, хочу додому… Самітно мені тут, дуже самітно…» Але жодного разу цього ніхто не почув: