Читать «Фізіологія жіночої депресії» онлайн - страница 78
Вікторія Андрусів
Взагалі, існувала якась величезна прірва між тим, що відбувалося у школі і поза її межами.
З одного боку, порожнеча, до якої не докричатись, щоб почути бодай якесь відлуння. А з іншого – той глибинний світ, який розвивав і надихав, і так хотілося поділитися радістю від його існування з кимось поза його межами. Хотілося кричати: «Люди, агов! Де ви є?»
…Згадувала я вже про табір творчої молоді у Сваляві. Дивовижні спомини. Оаза у пустелі.
Привезли мене туди трохи пізніше, ніж усіх інших дітей. Тому так сталося, що місця серед «художників» вже не знайшлося, і мене поселили разом з київським хором «Щедрик». Тому багато часу доводилось проводити з «соловейками». І тільки на художні пленери з мольбертом під пахвою я відлучалась від свого «співучого» колективу. Адже, крім відпочинку, ми мали звітувати мистецькими творами.
Ой, що то були за дні! З яким задоволенням ми, співуни, йшли на облюбовану галявину – такий собі лісовий амфітеатр! Розсідались всі на горбочку відповідно до партій і голосів (тут допомогла мені музична школа – знайшли місце і для мене). І линуло через Карпатські гори аж до їхніх київських домівок те рідне й чарівне, що я не раз потім наспівувала собі тихенько на Різдво і просто:
…Крім київського, було там ще чимало колективів. Серед них і ансамбль народного танцю з Північної Осетії, де п’ятнадцять юних чорнявих парубочків відстукували шкіряними чобітками таке, що кров холола у жилах… Ось тут воно і почалося! Таємні відвідини репетицій одне одного, вечірні короткі побачення (адже життя табору текло за розкладом), сльози розставання, листи у далекий Грозний…
Смішно. Смішно і романтично… Врешті-решт, ми були дітьми однієї величезної країни, і нам здавалося, що немає нічого неможливого. Адже ми десь зовсім поряд, лише за кілька тисяч кілометрів. Ніхто не знав тоді, що дуже скоро все буде переламано-переділено. І той, хто раніше був радянським, стане колись одного дня іноземцем.
…Забирала мене з табору сестра. Несподівано. За кілька днів до кінця зміни. Батьки збиралися їхати на море. А мені не треба було ні батьків, ні моря, і нічого в світі, тільки б залишитись у таборі бодай на день. І тут до мене вперше в житті виявили толерантність. Ні, звичайно, мене не залишили назавжди у тій Сваляві, але до останнього автобуса на Ужгород сестра згодилась почекати. Адже осетинці саме в той день поїхали на екскурсію в замок Паланок і верталися пізно. Гадаю, сестра вперше тоді зрозуміла мене, побачивши, що я вже не маленька.
…Ми стали ближчими після цього. І потім, коли ми залишались удвох, стали знаходити спільну мову. Вступали навіть у якісь змови, і я ставала свідком «дорослих» таємниць, що мені дуже подобалось. А та з лукавим вогником у очах мені нишком підморгувала: «Мала, ну ти ж не зрадиш?»
