Читать «Фізіологія жіночої депресії» онлайн - страница 3

– Не знаю, Розуме, я не зовсім із тобою згодна… Мені набагато затишніше, коли ми з Душею перебуваємо у гармонії. Це відразу і по Господарці видно – вона усміхається, починає частіше задивлятися на себе у дзеркало, вигадує якісь нові шати… Останнім часом Господарка це робить дуже рідко, що мене вкрай засмучує. А що, як колись зовсім перестане? Адже я створене, щоби мною милувались, а не для того, аби носити в собі купу потрохів та ще й вас обох. До речі, ви би хоч мені подякували, що я вас тягну за собою все життя.

– Справедливо каже Тіло, – підхопила Душа, – адже людина, власне, створена для того, щоб дарувати красу й тепло іншим, а це вміння і є Дар Божий. І якщо ті інституції у ній відімруть, то кожен, кого ми, Душі, надихаємо своїм чудодійним світлом, перетворяться на звичайнісінького кіборга, який діє лишень за програмою і не вміє посміхатися, радіти, плакати, страждати врешті-решт…

– Страждати? Чимало страждань заподіяла ти Тій, у котру вселилася, і скільки вже часу паразитуєш, витягуючи з Неї жили і бавлячись у духовність? – від обурення Розум аж наморщив чоло. – Проте, коли Вона впадає в чергову депресію – а останнім часом ті стають занадто затяжними – то хто її витягує? Я єдиний, хто може допомогти. Бо якби я не товкмачив їй повсякчас – треба жити, треба працювати, треба думати, а не бавитися якимись внутрішніми трагедіями, то де б Вона вже перебувала? Про це всі знають. Трагедія може бути єдина – коли я її покину. А поки Вона до мене прислухається, повірте – все буде гаразд.

– От і домовилися, називається, – стенула плечима Душа. – Зібрались для одного, а скінчили як завжди. Врешті-решт, у нас же були ситуації у житті, коли ми ставали близькими одне одному. Пригадайте часи, коли Вона народжувала дитину. Принаймні ти, Розуме, тоді мовчав, не обурювався. Це один з тих рідкісних випадків, коли тобі нема що сказати, що протиставити. Зате ми з Тілом почували себе блаженно. Це була якась ейфорія. Ні, феєрія відчуттів, а ти, хоч і мовчав, але був з нами. А тепер ти можеш собі дозволити розмірковувати про доцільність мого душевного існування. З твого боку це просто нетактовно. Або ж пригадай, приміром, який тріумф ти переживав, коли Вона отримала своє перше літературне визнання. І ти святкував свою перемогу навіть не замислюючись над тим, що все написане Нею, нашепотіла їй я і тільки я. Бо якби Вона споляглася на тебе, то хіба що відкрила б якусь нову теорему чи аксіому…

– Теж непогано було б, якби зналася на математиці, – Розум почухав, замислившись, потилицю. – А до речі, добра ідея. Ти маєш рацію, Душе! Цікаво, звідки б вона в тебе могла взятися?.

– Отже, ми дійшли до того, що кожен із нас сам по собі нічого не вартий. І тільки в єдиному випадку – якщо ми навчимося прислухатися одне до одного, десь підтримати, десь поступитися – тільки тоді наша Господарка буде нам вдячна, що обрала саме нас, а не когось іншого. І в наступному житті матимемо всі шанси повернутися до неї знову, – тут Тіло неприємно поморщилось. – Ви ж знаєте, друзі, що вдруге я не зможу відтворити стовідсотково всі обриси власного вигляду.