Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 98

Одна вона не звертає увагу на зовнішні принади… Її переберії – ось вони, на полотнах, найпривабливіші, найкоштовніші для неї й наймиліші… Ніхто й не помічає, що вона почувається незахищеною, наче голою, бо ж всю душу випили з неї оті полотна…

Отже, Готвальд… Звідки взявся він у її житті, яке так швидко сплюндрував? Так-так… Саме там, на вернісажі, вона побачила його вперше і здивувалася, адже він здався їй не таким, як усі… Підійшов без помпезності й офіціозу, простягнув по-приятельськи руку і сказав:

– Давно мріяв із вами познайомитись… Мене звати Готвальд…

– Невже й справді Готвальд? Дивне ім’я… Здається, був такий поет чи революціонер-дисидент….

– Й справді був… Мене ж на його честь і назвали, – засміявся. – Моя мама – вчителька історії – так була захоплена власним покликанням, що вирішила назвати дитину видатним прізвищем… Вона мріяла про те, що я стану політиком чи істориком, а коли цього не трапилось, пожалкувала, що я з’вився на світ…

– Зараз, сподіваюсь, не жалкує?

– Зараз? Мами вже нема. А я присвятив себе справі, де історичні дати та події втратили сенс… Адже все, що створено рукою митця, належить вічності…

– Ви малюєте?

– На щастя, ні. Я надто амбітний, аби задовольнитись місцем посереднього художника серед провінційних малярів. Інша справа ви, Міріам… Ви – така молода, а вже пізнали солодкий смак слави….

– Облиште…

– Не облишу… Повірте… Я розуміюся на багатьох речах… І не зважаючи на суто комерційну цікавість до мистецтва, повірте, володію витонченим смаком…

* * *

А потім? Що ж було потім? Він раптом з’явився попід її вікнами… Стояв перед терасою й по-приятельськи, мов старий добрий знайомий, гукав:

– Міріам!!! Дивіться, що я вам приніс!!! Це пристойна натура для нового шедевру!!!

В руках – оберемок розкішних польових квітів. Навіть не здивувалася, начебто чекала:

– Яке розмаїття!!! Несіть мерщій сюди! Я спробую впіймати мить, поки вони дихають росою…

Так-так… Саме тоді дивно защеміло усередині… Хоч і стало соромно за себе, адже серце заніміло з того часу, як поховала чоловіка… Та квіти вимагали уваги… Тим часом він вже стояв у дверях – свіжий та пахкий, як принесений ним букет… Білосніжна сорочка, ледь оголені засмаглі груди, сандалі на босу ногу, відкрита доброзичлива посмішка. Він і справді не такий, як інші…

– Обережно, Готвальде, прошу… Несіть сюди… Отак… У цю вазу… Благаю, не струшуйте з них вологі краплі, – хапалася за пензлик, вичавлювала, змішуючи, з тюбиків фарби, а він мовчки й зачаровано спостерігав за таємничим дійством… І тільки тоді, коли основні штрихи були нанесені, вона згадала про його присутність й обернулася:

– Як ви здогадалися?

Він не знав, про що мова – чи про те, де вона мешкає, чи про те, що саме цих квітів, куплених похапцем щойно за рогом, їй бракувало, аби розпочати нову роботу…