Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 96
Вікторія Андрусів
– Гарна баба, до біса…
– То й що з того, як вона – алкоголічка…
– Вона скоріше на божевільну змахує…
– Кажуть, колись відомою маляркою була…
– Зрозуміла річ… Всі генії не сповна розуму…
– Та ні… Там інше… Кажуть, мужик її довів…
– Ну це вже зовсім нісенітниці… Чому баби у всіх своїх гріхах звинувачують мужиків?
– Бо слабкі…
– Але все одно гарна… Її б вичухати і ще ого-го…
– Її, як бач, вже сам Пан Бог вичухає… Іншому, гадаю, не під силу…
– Шкода…
* * *
Сувора жінка, яка знайшла непритомного хлопчика попід дверима, була вкрай здивована, що ставалося з нею рідко, бо знесилений голодом маленький голодранець, не приходячи до тями, всміхався!!! А тим часом Лука бачив сон…
«…Сонячні промені заливають кімнату світлом… Легесенька фіраночка-тінь, мов виткана з повітря, вібрує від доторку вітра… З тераси, густо обсадженої бегоніями, мальвами та флоксами, доноситься рідний голос:
– Лука, Лука, йди-но, подивися…
І він, білочубий, голубоокий, наче янгол з різдвяної листівки, виринає на той поклик із дверей і довірливо всміхається світові… Світ – то його мама…
– Як тобі? Може варто додати охри, а тут накласти ще кілька мазків для контрасту? – мама уважно розглядає малюнок і переводить погляд на стіл, де у глиняній вазі палає жовта гаряч хризантем. Він так само прикипає поглядом до мольберта, перехилившись через мамине плече, і уважно вдивляється до малюнка. Полотно дзеркально відображає букет навпроти.
– Мамочко, ти знаєш, що я не люблю хризантеми… Я відразу пригадую цвинтар…
– Але Лука… Вони вдаються мені найкраще… З тих пір, як пішов до Бозі твій тато…
– Чому ти знову й знову це пригадуєш?
– Любила його…
– І дотепер?
– І дотепер… Гадаю, вже ніколи й нікого не зможу так любити… Добре, що у мене є ти…
– Ніколи не кажи такого. Ти молода й гарна… Я не заміню тобі тата…
– Гаразд… Ти маленький і не розумієш… Залишимо цю розмову на потім, коли підростеш…
Мама відкладає пензлик, ретельно витерши його цупкою рядниною… Тією ж ганчіркою обтирає залишки фарб із пальців, закриває розпочаті тюбики і пестить йому волосся…
– Все на сьогодні… Цей день я присвячую тобі…
Він ловить себе на думці, що мама випромінює стільки тепла й ласки, що стає незрозумілим, де ховається сонце – у небі, а чи в кутиках маминих очей:
– Мам, я дуже люблю тебе…
– І я тебе, мій маленький…
Вони чимчикують удвох до муніципального парку… Він тримає її за руку й пишається: вона – у пістрявій цвітастій сукеночці, у крислатому солом’яному капелюшку, з-під якого розсипається пшеничне хвилясте, як у нього, волосся…Всі їм вітаються:
– Доброго ранку, Міріам!!! Як справи?
– У нас все гаразд… Як ваші дітки?
– Розбишаки, що й казати… А на вашого мило глянути…
– Не засмучуйтесь… Всі вони в такому віці непосидючі… Це минуче…
– Вітаємо, Міріам!!! Коли виставка? З нетерпінням очікуємо вернісажу!!!
– Наступного тижня… Буду рада вас бачити…
– Міріам, ви, як завжди, розкішна!!!
– Облиште… Я – звичайнісінька…
– От я й кажу!!! Як зазвичай розкішна!!!