Читать «Притулок» онлайн - страница 144

* * *

Наступного дня відбулася розмова з Мітьою.

Він напрочуд спокійно й виважено сприйняв новину.

– Я відчував, що назрівають зміни, – заявив Мітя, і ми з Дмитром Михайловичем переглянулись. – Я підозрював це відтоді, як Оксана вручила Дарі листа з міста, – і він задоволено спостерігав нашу розгубленість. – …А ось стосовно вчителювання… Безумовно, я дуже радий вашій пропозиції, проте за відсутністю практики впродовж останніх років це буде ой як нелегко…

– З такою головою, як у тебе, Мітю, все пригадаєш. Навпаки, приватна практика надасть тобі змогу відновити все, що призабулося, використати накопичений досвід та розібратися у тонкощах специфіки викладання у міській школі. Перед тобою, Мітю, розкриваються широкі обрії. Такий шанс надається один-єдиний раз у житті, і не використати його було б злочином. І ще… Як матимеш змогу, навідайся колись у рідне село… Адже насправді все не так погано, як ти собі вигадав. І у твоїй рідній школі тебе дотепер пам’ятають і поважають…

– А про це ви звідки знаєте?!! Бачу, Дмитре Михайловичу, що часу ви даремно не гаяли!!!

– Нехай це залишиться для тебе таємницею, – лікар поплескав Мітю по плечі. – Вважай, що сорока на хвості принесла…

* * *

Мітя від’їжджав наступного тижня. Ми проводжали його всім «Притулком». Баба Галька, сяк-так оклигавши після смерті племінниці, напекла йому в дорогу пампушок. Зібравши докупи всі мої книжки, Мітя зайшов до мене попрощатися.

– Я безмежно вдячний вам, Даро, за все, що ви зробили для мене, – з його очей от-от мали покотитися сльози. Я відвернулася, аби теж не розплакатись – надто звикла я до наших філо– софських бесід затишними зимовими вечорами біля гаряче натопленої грубки… Що й казати, Мітя став мені майже братом, адже ні з ким з притульчан я не говорила так відверто, як із ним. Навіть тоді, коли, трясучись у лікарському «УАЗі», ми прочісували провінційні бездоріжжя у пошуках Мітьової правди, я не усвідомлювала, якою важкою буде розлука. Лишень тепер я по-справжньому усвідомила глибину наших стосунків. – Ви, Даро, принесли у притульчанське життя свіжий подих, навчивши сприймати багато речей цілком інакше, ніж це робилося раніше. Ви навіть уявити собі не можете, як допомогли людям, що знаходяться тут. Я певний, що кожен із них виношує у своїм серці подяку, не меншу за мою, набагато більшу, адже їм важче дати собі раду, ніж мені… Низький уклін вам за це…

Очі були на мокрому місці… Зібравшись із силами, я підійшла до Міті і по-дружньому взяла його руку в свою:

– Ми незабаром побачимось, Мітю, не сумуй… Адже мені так само доведеться покинути «Притулок», як і всім… І доведеться повернутися до міста, в середовище, що виховувало мене роками і водночас відштовхувало… І тоді ми так само сидітимемо вечорами, перелистуючи наукові трактати. Але ти вже будеш не пацієнтом «Притулку», а одним із найкращих вчителів фізики, в котрого є Божий дар прививати своїм вихованцям любов до науки…

…Ми палко потиснули один одному руки… І невдовзі всією громадою довго стояли на дорозі попід воротами, махаючи йому услід – аж допоки Мітін силует не розчинився за обрієм. А він оглядався й оглядався, не вірячи до кінця у те, що його нога ніколи більше не ступить на подвір’я «Притулку». Зайшовши до Оксани попрощатися, вже за кілька годин він вирушив найближчим рейсовим, за кермом якого сидів мій знайомий водій, до міста, стискаючи в кулаці папірець із моєю домашньою адресою та номером Максового мобільного…