Читать «Світанок» онлайн
Стефені Маєр
Стефені МАЄР
СВІТАНОК
Роман
Присвячую цю книжку моїй ніндзя — моєму літагенту Джоді Рімер.
Дякую, що не дозволяєш мені перетинати межу.
А ще дякую своєму улюбленому гурту, вельми доречно названому «Муза» («Muse»), за здатність надихнути на цілу сагу.
КНИГА ПЕРША
БЕЛЛА
Дитинство — не час від народження до певного віку, коли
Дитина дорослішає і відмовляється від дитячих іграшок.
Дитинство — королівство, де ніхто не вмирає.
Една Сент-Вінсент Міллей
Передмова
Я вже достатньо постояла на краю смерті у своєму житті, але не скажу, щоб до цього можна було звикнути.
Проте мить, коли я знову погляну в обличчя смерті, здавалася на диво невідворотною. Наче я
Але цей раз вельми відрізнявся від попередніх.
Можна втікати від того, кого ти боїшся, можна спробувати боротися з кимсь, кого ти ненавидиш. Всі мої чуття були налаштовані протистояти саме таким убивцям — чудовиськам, ворогам.
Та коли ти любиш свого убивцю, шансів немає. Куди бігти, з ким боротися, якщо це завдасть болю милій твоєму серцю істоті? Коли все, що ти здатна віддати, — це твоє життя, то як його не віддати?
Коли йдеться про того, кого ти щиро любиш?…
РОЗДІЛ 1. ЗАРУЧИНИ
Проте оскільки я не вміла переконливо брехати навіть сама собі, варто було перевірити.
Отож в очікуванні, поки на одному з трійці світлофорів у нашому містечку спалахне зелене світло, я кинула погляд праворуч — і ось вам, місіс Вебер у своєму мінівені усім тілом обернулася до мене. Вона дивилася просто мені в очі, аж я здригнулася, здивована, чому вона не відвела погляду чи не засоромилася. Витріщатися на людей і досі вважається нечемним, хіба ні? Чи на мене це правило більше не поширюється?
А тоді я згадала: мої вікна настільки затоновані, що пані, мабуть, і не певна, чи саме я сиджу в машині, поминаючи вже можливість розгледіти, що я її помітила. Довелося втішатися поясненням, ніби вона витріщалася не на мене, а на мою машину.
Я зиркнула ліворуч — і ледь не застогнала. Двоє пішоходів застигли на тротуарі, втрачаючи шанс перетнути дорогу, — бо не могли погляду відірвати. А позаду містер Маршалл, роззявивши рота, вирячився крізь вітрину своєї сувенірної крамнички. Він, щоправда, не вперся носом у шибку. Поки що.
Загорілося зелене світло, і я, кваплячись чимшвидше втекти, без задньої думки вчавила педаль газу в підлогу — зазвичай я так натискала, щоб змусити ворушитися свій старенький пікап-«шевроле».
Рикнувши двигуном, наче пантера, яка зачула здобич, новенька моя машина рвонула вперед, аж мене кинуло на спинку чорного шкіряного сидіння, а шлунок прилип до спини.
— Гр-р-р! — видихнула я, ногою намацуючи гальмо. Цього разу я встигла подумати — й просто легенько натиснула на педаль. Та попри це машина стала як стій.
Роззирнутися, щоб подивитися на реакцію оточення, було понад мої сили. Якщо до цього моменту в когось і могли залишатися сумніви щодо особи водія, то тепер вони цілком розвіялися. Одним, так би мовити, пальчиком свого черевичка я ледве-ледве натиснула на педаль газу — й машина рвонула вперед.