Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 47

Стосунки нашої пари з сільрадою вже почасти відомі. Наприкінці кожного року філософ сплачував за цапа податок готівкою, який меншав у міру того, як цапові більшало років (підлі витівки Боніфація!). Можливо, тим кінчилося б, якби не заблаговолив до цапа сам голова сільради Панько Кочубей. Він чудово сполучав цю високу посаду зі своєю старою професією і замість революційної зброї, котрою полюбляли похизуватися тодішні голови, носив за халявою дещо інші атрибути влади — сталеву швайку та довжелецького дволезого ножа, якого побоювалися порушники порядку, і навіть сам Боніфацій позирав на те начиння з острахом. Гадаючи, що він у сільраді не вічний, голова, як і раніше, до обрання, не гребував вичищати кабанців у Вавилоні, а перегодя колоти тих самих кабанців, далебі, не задарма. Колієм був віртуозним, але потребував публіки для натхнення, отож і мав таку в особі цапа. Той не проминав жодного виступу голови в цій ролі, будив себе вдосвіта і квапився до кострищ, які спалахували напередодні свят то в одному, то в іншому закутку Вавилона.

Запашні дими проникали в порожню хату філософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, які лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого він дотримувався аж ніяк не з переконань християнських. Проте жодна бестія не здогадувалась запросити філософа на свіжину, якої бідолаха так гаряче прагнув. Це було щонайменше непоштиво щодо людини, чиї послуги рано чи пізно могли знадобитися власникам кабанців. Коли цап повертався додому, прокопчений димами, то філософ проганяв цього вегетаріанця з хати, і той мусив усю ніч вивітрюватись у холодних сінцях. Можливо, в такий спосіб той вимішував цапові за нездогадливих вавилонян, чиї кабанці так спокусливо пахли, а злаще, коли вітерець повіва у бік цієї незахищеної оселі.

Існував дещо інший аспект стосунків нашої пари з сільрадою. Коли став брався кригою, тоді цап, полишений без водопою, частенько навідувався до сільради, де міг напитися з дубової діжечки, в якій щодня міняли воду. Голова не проганяв його, незважаючи на протести гордого Боніфація. Більше того, цап пив із діжечки нахильці, як і сам голова, тоді коли всім іншим вавилонянам дозволялося пити смачну сільрадівську воду лише з мідної кварти, прикутої до діжечки ланцюжком. Цим привілеєм цап дуже гордився і деякий час навіть вважав себе другою особою після Панька, аж поки Боніфацій не зробив йому відповідного роз'яснення і надовго віднадив від діжечки. Кармеліт ухитрився зробити це без жодних свідків свого грубого обходження з тваринами.

У присутності Боніфація цап більше не наважувався пити сільрадівську воду, від чого змізернів у власних очах, мимоволі почуваючи себе другорядною особою. Проте, як і раніше, із впертістю бовдура приходив на всі засідання та сходки, гадаючи, що він гідно представляє на них обох Фабіянів. Цапа не лише не проганяли, а й охоче допускали до найбільших вавилонських таємниць, а Кочубей так звик до його присутності, що не починав без нього жодного важливого засідання. «Зачекаємо Фабіяна», — посміхався голова, і ніхто не смів перечити, хоч усі здогадувалися, про котрого з Фабіянів йдеться. Напевне, тут мала вагу одна делікатна обставина. Бо коли наступного дня класові таємниці сільради ставали відомі всьому Вавилону, то винуватцем цього, як правило, завше залишався цап, що, проте, не вадило Кочубеєві допускати й далі цього базіку на всі секретні засідання. Що ж до Фабіяна–чоловіка, то його вважали ще ненадійнішим, тримали осторонь великої політики, і це було однією з найбільших помилок вавилонської сільради, яка, дотримуючись старого як світ принципу, що нема пророків на своїй землі, не знає своїх майбутніх героїв.