Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 388

— Чого він уївся на вас, Іларіоне?

— Сподобалось йому моє ім'я, — з сумом в очах пояснив Яшко. Потім додав, перевівши на жарт: — Та як Яшка не малюй, а він Яшко… ти, бува, не стригся у мене?

— Авжеж, стригся…

— Я ж то бачу — чуб наче знайомий…

— А я вас одразу впізнав…

— От біда! Всі впізнають, навіть діти, яких я хоч раз під нулівочку… Прямо носа не виткнути. Вже заховався на цій «овечці», однаково впізнають. Ніякого поняття в людей… Є Іларіон, і хай би собі був Іларіон. Так ні, Яшко і Яшко. «Мамо, мамо! Он Яшко пішов!»

— А вагаря нашого вам не доводилось стригти колись?

— Того? На вагах? А навіщо тобі? Чув сьогодні на греблі?..

— Чув… — І я знову запитав про вагаря. Ану ж і справді то сам Тесля. Перший–найперший глинський секретар…

— Прибився сюди недавно. Спершу працював на ремонті, а це, як пішли буряки, став вагарем. Звати його Василем Андрійовичем… А прізвище Журавель. Це він зупинив «овечку». З ним іще Тарасов. Мовчазний, строгий, Борис Іванович. Може, воно й не Тарасов, і не Борис Іванович… Але кадровий. По виправці бачу, що кадровий. Перед сном у ставку купається. Я буваю у них. Там такий гарний бутельок стоїть. Хочеш, зайдемо після каміння, пропустимо по стаканчику…

Я чи не надто сумно посміхнувся при згадці про бутель.

— Не віриш..

— Чому не вірю, Іларіоне, вірю… Тільки бутля того вже немає. Я сьогодні його розцокав…

— Ти?!

— Ненароком. Випадково…

— Отого, що в кошику?

— Того самого, зеленкуватого…

Іларіон зовсім присмутився. У нього безсоння, страшні ночі, а той бутель начебто тримав його на ногах.

На завод поверталися пізно. На підйомах «овечка», така шустра вранці, чахкала, борсалась у власних димах, хоч Іларіон так само, як і вранці, обливався потом біля топки. Я лежав на камінні, не чуючи ні ніг, ні рук, дивився у визоріле небо.

Поруч у білих робах лежали інші вантажники, наче побиті, тіла їхні злилися з вапняком, скидалися на білі брили. Мене все більше охоплювала тривога за вагаря, за перукарню, за людей, які причаїлися на цьому заводі.

Зараз ліс стоїть тихий, зачаєний. Коло нього поїзд притишив хід, і один з вантажників, якого називали дядьком Петром, вже немолодий, сухорлявий чоловік у робі, шепнув мені: «Це чи не для тебе, синку!»

Біля кілометрового стовпця, вкопаного осторонь насипу, стояв вагар. Я впізнав його по кепці, насунутій на чоло. Напевне, це він подав знак «овечці» притишити хід саме тут.

— Живий? — різко запитав вагар.

— Завдяки вам, Василю Андрійовичу.

— Ого, ти вже й по батькові величаєш… А звідки відомо тобі?

— Іларіон сказав. Кочегар.

— Базіка він, Іларіон. Сподіваюсь, ти не вибовкав йому про десятого.

— Я мовчав. Та він і сам здогадується.

— А як Вапно? Не чіплявся до тебе?

— Геть замучив. Продиху не давав.

— Справжній німець. Наш німець.

— Вапно???

— Ага, Вапно, Вапно… З Відня сам. Соціалістом був. Депутатом парламенту… Австрійського.

— Чому ж такий лихий?

— Щоб ви пізнали новий порядок. Поїзд з газами ще стоїть?

— Пішов.

— Ховаються вони з ним. Щось у них ламається, коли підтягують гази. — Зупинився раптом, пильно глянув мені в очі: — Вас викинули не на цей поїзд?