Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 386

Загалом тут не так уже й кепсько, якщо вагар має якесь відношення до війни. Підходи до пекарні чудові, а саме житло наче заховане від людського ока, хоч і недалеко від особняка коменданта. Це також неабияка перевага.

Нещастя ж мої почалися з бутля, до якого я, прихопивши кварту, підійшов з найскромнішими намірами. Але треба ж було в таку мить завищати «овечці»… Те, що могло вдовольнити у маленькій дозі, перетворилося на чад, з якого я поспішив вибратись. На ставу рідшає туманець, чути, як в очереті скидається щука — у неї саме ненасить. Сідаю на камінчику, на якому мешканці пекарні, напевне, перуть свої сорочки і миють чоботи. Завод уже ожив, лунко озиваються молотки на чанах для меляси, — то латають чани, побиті кулями та осколками. Десь піднімають щось важке, можливо, встановлюють котли на дифузіях, і чути голос старшого: «Раз–два! Взяли!»

Іду до хати збирати скалки від бутля, скидаю їх до того самого кошика, в якому так упевнено перед цим почував себе бутель. Ніколи не слід починати обживати хату з бутля. Але тут і господар. Ступив по калюжі в мій бік, пильно глянув у вічі:

— Десятий?..

Що вже й казати йому. Десятий помирає у млині, в Зелених Млинах, а я, напевне, з тих самих, що і він, вагар. Але відступати вже ніяк.

— Десятий…

— Вас погано там готували… — сказав він тоном людини, що не терпить заперечень. — Адже ти тут не один. Нас тут багато таких. Так–так, уяви собі, багато. А ти подаєш слід сюди, на завод, думаєш лише про свою шкуру. Пацан!

Хлопчисько! Он Голий, який возить буряки для німців, так і той ніколи б такого не зробив. Марш на «овечку»!

Показую на кошик:

— Через цю кляту «овечку» в мене вислизнув бутель…

Вагар помітив пальто на ліжку, підбіг, взяв його і, винісши надвір, пожбурив до ставу.

— Що ви зробили? Там обойма…

Він вибіг на камінь, підхопив пальто, подав мені.

— Забирай. Швидше ж бо!

Тоді пожбурив пальто далі від берега.

Неподалік від вагової стоїть «овечка» під парами, з кількома порожніми гарбелями. На першому гарбелі гурток вантажників. Схоже на те, що «овечка» довчасу залишила станцію і зупинилася тут, біля вагової, не випадково. Машиніст, уже літній чоловік, тримає руку на траверсі, а дверці відчинені. Бо ледве я ступив на східці, як «овечка» зачахкала, заскрипіла всім корпусом і побігла на Пилипи.

Машиніст показав мені на залізне сидіння. Я присів. «Овечка», розбурхавшись, мчала на весь хід по розхитаній колії. А кочегар усе кидав і кидав у топку вугілля. На тендері шурхотіла його залізна лопата, у топці гуло, як у пеклі.

— Ай, молодець Гларіон! — посміхнувся машиніст, пильнуючи за дорогою.

Ліс, що його видно з віконця, плив нам назустріч, зараз він скидався на величезне багаття з гарячими вибалками і стійкими проти осені дубовими плесами на горбах. По цей бік лісу пошукові собаки на поводках гнали перед собою табун коней. Німці ледве встигали за собаками. Кочегар зайшов до кабіни, щось шепнув машиністові. Той кивнув у відповідь. Піт котився по обличчю кочегара, заливав очі, коли ж він протер їх і зиркнув у мій бік, то я мимоволі підвівся, тамуючи подив. Іларіоном виявився Яша Шморгун, знаменитий заводський перукар, так шанований свого часу нашою шкільною братією. І найгрізніші поборники шкільної гігієни нічого не могли вдіяти з нашими чубчиками, що їх так чудово облагороджував цей винахідливий цирульник. І все те буквально за гріш, хоча був майстром найвищого класу, — у нього стригся й голився сам директор заводу Соловйов і навіть начальство з Глинська, чим викликало гострі ревнощі глинських перукарів. Рано «радіофікований» (у перукарні вже тоді була радіоточка), Яша вражав нас своєю обізнаністю, а крім того, завше мав під рукою «живу» інформацію, тому посидіти в черзі до нього і послухати його було саме задоволення. Зараз уже якось і не уявити собі тодішнього життя заводу без Яші Шморгуна та його перукарні, яка була, крім того, ніби і своєрідним клубом, і ми, менші, вважали для себе за велику честь бувати там. Яша знав тоді нас, мабуть, лише по чубчиках і тепер не впізнав мене.