Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 36

Повернувся Македонський не такий суворий та непідкупний, як досі, маузер теліпався при самій землі — саме враз відпустити їх з миром, але ж їхній дядечко в третіх (яка шкода, що не в других) так і не появився, лише десь далеко вищали кабанці, котрих він позбавляв чоловічої статі. Коли ж арештовані знову опинилися на скрині, то Савка Чибіс засміявся, мовляв, який гарний рід іде прахом, поки Панько Кочубей облагороджує кабанців для знаменитого вавилонського сала. Сей талант він чудово сполучав зі службою в сільраді, якою, коли голова був відсутній, правив Боніфацій. За звичку сміятись у найтрагічніші хвилини прозвано виконавця божевільним Савкою, бо в кожному Вавилоні має бути свій божевільний для повноти картини — конче хтось має бути ним, якщо навіть такого і нема насправді.

За вітряками Пилип Македонський поклав на коліна маузер — мало що ті два розбійники можуть намислити в полі. Вони ж сиділи собі сумирно на панській скрині, де найбільшим злом проти них, як натякнув один із конвоїрів, є булава Конецпольського, бо ж одразу робить їх політичними. Не бралося до уваги, що то був гетьман польський, який не має ніякого стосунку до Вавилона. Конвоїр сказав, що іноземець лише ускладнює справу, бо з усіма своїми гетьманами вже давно покінчено.

Спека починалася злобива, як і тоді, двадцять років тому, коли їх везли до пристава за спалення Вавилона. Запопадлива мурашка ще там, під шовковицею, забралася Данькові під сорочку і тепер жалила його що є моці, не маючи жодного бажання подорожувати з ними до глинської тюрми. Данько ж не міг уполювати її, бо ще хтозна, як зреагував би на той жест власник маузера. Десь далеко, на розораних комунарських полях, здійнявся чорний смерч і побіг їм навперейми. Якби ж то він скинув Пилипа з брички! Але смерч той комунівський видихався, навзнак упав посеред поля, не діставши брички, й погас, як порхавка. Натомість із його решток стали появлятися на дорозі міражні замки, мінливі та непостійні, в яких однині їм доведеться жити й страждати за всі оті звойовані й неприборкані покоління, що чорними смерчами вставали одні проти одних цієї ночі, а тим часом Соколюкам на погибель.

Коли проїздили повз рідні Абіссінські горби, Лук'яньо заплакав стиха, а Данько замугикав пісеньку, щоб меншого брата не могли почути конвої. Бо саме зі сліз і починаються всі нещастя для політичних. Можливо, то була мить, коли Данько уявив би себе майже революціонером, а Лук'янові малося б знати, що ті не плачуть, йдуть на смерть відважно та гордо. Недарма парубки прозивають Лук'яна Бозею. Циган штурхнув Бозю під бік, аби той узяв себе в руки. Ніби схаменувшись, Лук'яньо став дослухатися мелодії, та скоро збагнув, що то була пісня без слів, була то туга по Абіссінських горбах…