Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 35

У пойняті для протоколу було взято Даринку, пастушку, що саме нагодилася забирати до череди корівку Соколюків. Корівка була недоєна, то Лук'яньо видоїв, аби не горіло молоко. Македонський заніс прізвище пастушки до акта, а далі сказав їй, що до конфіскації їх майна вона, досі бездомне дівчисько, стає єдиною господинею в цьому маєтку. Данько передав їй в'язку ключів од усього, що замикалося, а Лук'яньо прохав її за баштан та за голубів, які без нього можуть здичавіти: «Не забувай сипати їм щоранку по жменьці зерна, а дітисьок Явтухових гони з баштана, бо не дадуть доспіти жодному кавунцеві, а то все гарні сорти, і я не хотів би зводити насіння…» Далі їм було наказано запрягти коня у воза, згромадити туди скарб, а самим сісти на скриню, аби Вавилон міг бачити, що їх забиралося не даремно.

Коли арештованих виводили з дому, Явтух стояв біля воріт із розбитою до крові сідницею, посміхався лукаво, але незлобиво: його Пріся, як він гадав, віднині народжуватиме діток лише від нього, бо більше не бігатиме до Соколюків як не по сіль, то по сірники, тільки–но Явтух одвинеться з дому. Досить того, що троє чи й усі четверо з восьми скидаються як не на Данька, то на Лук'яна. Зараз Пріся вибігла з хати й остовпіла, побачивши обох Соколюків на скрині, під конвоєм міліції.

— Ой, батечку, за віщо це їх?

Явтух не став пояснювати, лишень посміхався зухвало в білі ячмінні вуса, що звисали не так похнюплено, як раніше.

Соколюки сподівалися, що їх довезуть до сільради, а там їхній дядечко в третіх Панько Кочубей вирятує їх із цієї халепи. Але, як на те, дядечка не виявилося на службі. Боніфація також не було, той ще здосвіта в полі, якого вхитрився мати аж дві десятини. Сільрадівський виконавець Савка Чибіс, який мав звичку сміятися з усього і без пуття, признався Македонському, де слід шукати їхнього дядечка о цій порі: чистять кабанців або ж тут, у Вавилоні, або ж на сусідньому селі, куди голова мають честь занижувати, бо ніхто не може зрівнятися з ним у тих тонкощах.

Обурений Македонський знову забрався на бричку й подався до котрогось із маєтних вавилонян переснідати. Найімовірніше, що тим хлібосолом був Матвій Гусак, власник вітряка та чималенької пасіки. Він полюбляв похвалятися, ніби на нього працюють вітер і бджоли, наївно гадаючи, що обидві ці сили не мають ніякого стосунку до радянської влади.

Сніданок явно затягся, тому арештованим було дозволено злізти зі скрині й піти до вітру (в таких ситуаціях у тому є велика потреба), а що поводилися вони досить пристойно і не виказали жодної спроби до втечі, було їм дозволено полежати під старою шовковицею й поласувати її плодами, що аж ніяк не могло бути ознакою пом'якшення їх вини. Тим благом користувалися і досі до них усі арештовані, доки їх подальша доля вирішувалась у сільраді, тобто доки на них писав Боніфацій перепровадження до Глинська.

Затривожилась мурашня, що полюбляє жити під солодкою шовковицею, і зараз нагадала Лук'янові бентежне людство, хоч Фабіян вважав мурашок пришельцями з якоїсь іншої планети, зважаючи на їх високу організацію. «Цікаво, — подумав Лук'ян, — чи є у них в'язниці, а коли є, то це вони принесли з собою чи перейняли від людей уже тут, на Землі?» Він щось угледів у «пришельців» і всміхнувся. То два вартові, на диво жваві і пильні, перепроваджували третю особу, яка з усіх сил цупила на собі щось біле, набагато більше за себе, схоже на мініатюрний дирижабль. То була звичайна собі лялечка, з якої, напевне, має вилупитися цар, інакше б навіщо отим двом воякам так доглядати за нею. Лук'ян помітив, що декотрі дирижаблики переправлялись у підземелля без жодної охорони. Ще й не вродилось, а вже починається нерівність…