Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 81

З вікна «Монопольки» виднілася сталева смуга Дунаю, його береги бралися крихкими скалками льоду; зима добиралася до Відня, й гайвороння такими самими хмарами, як і в Ходорові чи Львові, кружляло над шпилями замків і банями храмів. Каркали, сварилися на голих деревах і нагадували Максимові рідний дім з любою Катериною та синком-щебетухом; а десь там, недалеко від дому, тече тиха річка Луг, що впадала в Дністер; берегами річки біжать тополі й берести, покраплені чорними воронячими гніздами, немов китицями омели, — і все те так схоже на віденський холодний світ, лише теплим здається, бо — рідний…

І думає Максим про свого приятеля Євгена Коновальця, який має ось-ось з'явитися в «Монопольці», й тоскно йому стає на думці, що його побратим, який має гучне ім'я і владу українського вождя, водночас безсилий і неприкаяний, і, певне, печалиться, що ніколи вже не побачить рідного Зашкова, не обніме батька-матір, які пишаються сином, однак мучаться ядучою тривогою за його життя. А який Полковник нині, чей Максим його не бачив вісім літ: чи виснажлива туга не виссала з його лиця тої його чоловічої вроди, не зігнула кремезної постаті, не стерла скрадливої усмішки з уст, не згасила в суворому погляді приязної іскри, яка завше заполонювала побратимів у боях і на дозвіллі. І що задумав він тепер, чому скликає з усіх кінців Галичини керівників повітових і Крайової екзекутив УВО?

Максим тримає в руці філіжанку із захололою кавою й не відриває погляду від вікна і вхідних дверей. І навіть дрож не пройняла його, навіть не стрепенувся, коли почув, як на плече лягла важка долоня, — знав, що це Полковник, певне, сидів, очікуючи Максима, у кінці просторого залу кав'ярні. Максим тихо підводиться, емоцій собі дозволити не може, хоча й хотів би обійняти побратима, проте аж гейби недбало подає йому руку. Із прихованим розчуленням упізнав характерний нахил голови Коновальця з наставленим, трохи відстовбурченим лівим вухом. Полковник наготувався слухати Максима, він сідає навпроти й таки слухає, хоч Максим мовчить, вражений споважнілим виглядом приятеля — ніби аж змученим, а яким мав би ще бути образ вигнанця?

Врешті запитує Полковник:

«Що чувати в Галичині? Як там?»

«Тяжко нам… Без тебе — тяжко».

«І зі мною було б не легше, — відказав Коновалець. — Але я завжди з вами, хоч і на відстані. Іншого варіанта бути не може».

«Непотрібне я сказав… Але й справді нам важко».

«Знаю вже про погром 1 листопада у Львові. Жертви є? — спитав Коновалець, сторожко провівши поглядом по залі. — Ще нема „зміновіхівців“, — мовив притишено. — То большевицькі шпіцелі — всі як один. Пасуть мене, пасуть… Багато жертв?» — перепитав.

«Є поранені, покалічені. А заарештованих понад сто. Розпочалася війна».

«Війна ще буде, — відказав Полковник і, помітивши, що Максим вряди-годи теж водить очима по залі, мовив ще тихіше: — Ти дивуєшся, де решта? Вони вже там, збираються в Інституті Грушевського, але ми з тобою ще трохи поговоримо сам-на-сам. Ніхто краще за тебе не розкаже мені про становище в Краю… Які ще були у вас акції?»