Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 177
Роман Іваничук
«А Голуб хто — цензор?» — заярювалася Оленка.
«Цензор — не цензор, а мусиш знати: хто платить, той музику замовляє… Ти думай краще про характеристику, без неї диплома не отримаєш. Так-то… Ну йди, йди до нього, та коли братимеш інтерв'ю — про ті свої ідеї ні мур-мур. Не треба нагадувати про старе, віджиле й непотрібне».
«Господи! — аж скрикнула Оленка, — та невже той страх, що спресувався в людських душах ще за совєтів, має нині, на свободі, розбухнути, подвоїтись, потроїтись, — куди ми так зайдемо?»
«До світлого майбутнього!» — плеснув Шарабуряк долонею по столі.
«Ви сімдесят років ішли до нього, та невже ми маємо й далі прямувати, мов стадо овець під час плови, до прірви? Пора б уже й зупинитися…»
«Не мели дурниць і затям одне: журналіста мають цікавити трудові подвиги простих людей — і нічого більше!»
«А ви знаєте, що Совєтський Союз давно відкинув копита?» — підвелася Оленка.
«Знаю, то й що?»
«Ні, не знаєте: таких, як ви, треба краном витягувати із совкової твані!.. Добре, я піду до Голуба й візьму в нього інтерв'ю про трудові подвиги буркутських будівельників… А характеристика — що ж, ваша воля. Однак запевняю вас: якщо мені пощастить опублікувати свій матеріал у якійсь центральній газеті, то ніякої характеристики від вас не потребуватиму».
Шарабуряк на мить занімів, він не на жарт злякався такої перспективи: хто зна, що там нагородить сиромудра дівиця, ще, чого доброго, приплете цю їхню розмову у вступі до своєї писанини… Хотів щось сказати, може, зважувався на якийсь компроміс з Оленкою, та листоноша, який весь час стояв мовчки з пачкою газет і стосиком кореспонденції в руці, не сміючи перебивати розмову редактора з практиканткою, вирішив, що суперечка нарешті закінчилася: він підступив до столу й вимовив фразу, якою завжди супроводжував свій службовий ритуал:
«Моє поважання, є для пана пошта».
Поклав газети й листи на стіл, вийшов з редакції, за ним подалася Оленка, та не встиг ще Смоляк діткнутися до керма велисипеда, як дівчина взяла його за лікоть і промовила ласкаво:
«Вже обідня пора, пане Олексо. Я зголодніла, і ви, напевне, теж. Чи не зайти б нам до Тимка Мадрашори й пообідати?»
«Щось такого! — вигукнув розчулений листоноша. — Але як це мені, такій нендзі, фастригуватися до ґречної панни!
Нічого подібного в моєму житті ще не траплялося… Хоч ні — один раз було: запросила мене колись на обід пані Вільчекова — жона колочавського нотаря, себто сільського війта, коли я їй вручив чек з Америки на тисячу долярів… Було!»
«Ну, я не така багата, як пані Вільчекова, — посміхнулася Оленка, — проте маю в гаманці кілька гривень… Ви не дивуйтеся, що запрошую, я хочу вас багато дечого розпитати. Ви ж, як я нині дізналася, родом з Колочави…»
«Айно!.. Я слухав вашу з редактором розмову й подумав собі: навіщо маєш їхати у відрядження на Закарпаття — не знайдеш уже там такого, хто б міг розповісти про те, що тебе цікавить. Старі люди, які пам'ятали давні історії, повивмирали. А я — як та енцикльопедія. Поштар усе має знати!»
