Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 176

«Працюю в поті чола, Онуфрію Мелитоновичу…» — хотіла відбутися жартом Оленка, проте зрозуміла, що редактор до легкої розмови не налаштований: він сердито повернувся й попрямував до свого кабінету, й за ним подалася Оленка, пропустивши попереду себе Олексу Смоляка.

І вже сидів Шарабуряк за столом у владичеській позі й мовив, простягнувши до Оленки руку:

«Давай мені, що написала, бо горить номер, і негайно шуруй у райраду до Голуба: візьми в нього інтерв'ю про будівництво туристичного комплексу на Шибеному… Й повім тобі, що скаржився на тебе заступник: ні словечком не спитала ти його про ту стройку й мовчала, мов пеньок, коли він підвозив тебе до Зеленої своїм „бобиком“. То я питаю: ти журналістка чи празношатающаяся по горах туристка? Яку ж я зможу дати тобі характеристику, коли ти як практикантка нічого ще для газети не зробила?»

Оленка терпляче вислухала тираду розгніваного начальника й, коли він замовк, мовила невинно:

«Я ще не підготувала обіцяної статті про тутешні поганські звичаї, хоч вони й не перестали мене цікавити… Інший матеріал сам напросився в мої руки — і якщо я зумію його освоїти, то ми могли б відкрити в нашій газеті прецікаву рубрику, в якій друкували б той матеріал з номера в номер і звернули б на себе увагу всеукраїнського читача. Ви лишень послухайте…»

«Ану-ну, що то за диво ти знайшла в чорногорських заповідниках? — підскочили брови в редактора: газетярська цікавість на мить перемогла його невдоволення співрозмовницею. — Якась нова ідея чи вже синиця в жмені?»

«Синиця, синиця, Онуфрію Мелитоновичу, та ще й яка! Я відкрила початок родоводу двох ворожих гуцульських фамілій і хочу його дослідити… Ви тільки уявіть собі: ті непримиренці ще й досі сходяться у відлюдних місцях і топірцями зводять порахунки, вершать помсту, а за що — самі не знають. І це діється на наших очах, нинішнього дня, я сама була свідком!»

Шарабурякове зацікавлення вмить спливло з обличчя, він відкинувся на спинку крісла й проказав утомлено:

«Ромео і Джульетта», «Тіні забутих предків»… Це вже було. І навіть ти, така самовпевнена, Шекспіра й Коцюбинського не перевершиш. І не намагайся… Кому потрібні нині ті родоводи? Та й що — ми метрикальна контора, уряд парафіяльний чи ЗАГС? Що це за манолія?

«Невже ви не розумієте, — впиралася Оленка, — що та нація сильніша, в якої глибша родова пам'ять?.. Ну, сказала я це надто патетично, бо не знаю, як маю вас переконати… Ось що, пане Шарабуряк, пошліть мене у відрядження на Закарпаття — в Ужгород, Хуст, Колочаву. Якщо я відшукаю там сліди того роду, яким цікавлюся, то повірте мені — ми неабияк здивуємо читача».

«Говорила-їхала… Не переконуй мене, Оленко, бо це тобі не вдасться. Та навіть якби ти й підготувала такий матеріал, то його передовсім треба було б погодити з паном Голубом — аякже, не роби великих очей, він заступник голови жаб'євської райради з гуманітарних питань. Мало чого ти там можеш нагородити: збуриш людей, які про ту, як ти кажеш, родову ворожнечу давно забули, — чи ж то треба нам ще нових маніфестацій та пікетувань? Мали вже їх досить!»