Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 114

А чи сплять? — думав у напівдрімоті Данило. — Таж ні — всіх оповив чар полонинської ночі, всі прислухаються до неї… Й нараз він крізь мрево тиші вчув живий шепіт, що зливався з піснею й шелестів словами: «Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на ній, там не так тісно…» — «Лежи тихенько, Іванку, люди почують, ніхто ж не спить…» — «Вийдім, Марічко, на полонину й до світанку гей як налюбимося…» — й шепіт заглушив м'який звук поцілунка… Чи це снилося Данилові, чи направді він підслухав тремку намову до любові; хлопець розплющив очі й у відсвіті жевріючих шибок впіймав тихий погляд Оленки; він дотикався віями до її вій, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, і вже зіткнулися вони у вологому поцілунку, губи в Оленки були солодкі й рухливі, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обоє лежали непорушно, засинаючи в поцілунку, і снився їм шалений гріх…

А ніч була коротка, вже за віконцями зарожевіло небо, й розсипаний на скалки місяць знову зліпився в кочергу, яка блідла й ставала білою хмаркою й нарешті випарувалася над гірським гребенем; в кімнаті посіріло, люди заворушилися й тихо вислизали надвір, біля кошар уже чулося гейкання, світанок сповнився блеяниям овець, муканням корів, форканням коней, і чутно було владний голос ватага.

Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному світлі ніхто не побачив їх, накритих одним ліжником; вони поправляли на собі одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли їхні очі зустрічалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цілувала, що вони заснули в солодкому поцілунку, і яку надію він може мати після цього — й чим упертіше про це запитував, тим густіше заволочувались її очі памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: «Це тобі наснилося, парубче».

А коли ні, наполягав він, то що то було: забава чи любов?; то був тільки сон, відпекувалась дівчина, забудь про це; а як мені далі бути — влюбленому?; як хочеш, мені таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом іти, немов справді посватаним, ми ж випадково зустрілися й зараз розійдемося назавше; я піду з тобою; хіба я бороню, тільки затям, що все те наснилося тобі…

Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дівчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я її образив?