Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 112

Побачивши у дверях колиби промоклих і засніжених подорожніх, ватаг припинив роботу, підвівся з лавиці й стрімко подався до них, простягнувши руки.

«Падоньку гіренький! — забідкався старий. — Та яка мара вигнала вас у гори в таку шарґу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вішайте шмаття на бильця біля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», — приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Він стягав з жердини білизну, холоші, кептарі й подавав їх то хлопцеві, то дівчині й сказав до вівчарів, що сиділи довкола ватри, та до жінок, які встигли допасти до колиби перед грозою:

«А повідвертайтеся, повідвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг і голісінькі, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка відразу їх зігріла; мандрівники швидко оговтались від незручності перед незнайомими людьми й посідали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змучені жінки дрімали, поскулювавшись, мов куропатви на стерні, вівчарі теж посхиляли голови до колін і куняли, тільки спузар, брудний і чорний, як арідник, підкидав у ватру смерекові полінця й галузки хвої — ватра спалахувала, тріщала, в колибі пахло ладаном, а дим, що струменів до отвору в стелі, виїдав очі.

«Як же ви опинилися тут, молодята? — спитав урешті ватаг, пильно, аж підозріливо приглядаючись до Оленки й Данила. — А звідки приманджали?»

«Нездалеку, вуйку Дмитре, — відказав Данило. — Я з Явірника, а Оленка із Зеленої… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальські забави. Аж тут…»

«Плова в нас довго не триває, до вечора й слід від снігу згине, проте люта вона, — повів бесіду Мочерняк. — То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грішні… Чи вже пошлюблені? — допитувався, виймаючи із сироватки бриндзу та сплескуючи її в кружала. — То я питаю — пошлюблені?»

«Та ні, — почервоніла Оленка. — Ми щойно в дорозі познайомилися».

Данило невдоволено глянув на Оленку: навіщо вона сповідається — чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить їх старий з колиби в таку стужу…

«Ми посватані, — поправив Данило дівчину. — Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми наречені, вуйку Дмитре», — додав твердо.

«Посватані, то й посватані, — міркував уголос ватаг, не підводячи голови. — То не підете вже нині на верх, ніхто туди не прийде в таку плюту — і слава Богу… От поїжте трохи бриндзи з кулешею — та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарі, стадарі, козярі та й ці, — показав на вівчарів, що куняли біля ватри, — скоро туди підуть, бо треба рано вставати… Й жінок теж мушу примістити. Тісно буде… Тільки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не буває».