Читать «Загадкові світи старої обсерваторії» онлайн - страница 29

Після того, як рожевий туман зник, Влад і Оленка побачили, що опинилися посеред величезної кам’яної споруди, складеної з великих брил, що лише віддалено нагадувала обсерваторію. І хоча в ній де-не-де стояли чи лежали якісь металеві прилади, позеленілі від часу, вся споруда справляла сумне враження. Напівзруйнована, з проваленою банею, поросла якимись виткими рослинами, ця споглядальня немов говорила: давно сюди ніхто не заходив…

Діти вийшли просто через пролам у стіні й побачили, що вони на високому пагорбі. Довкола, аж до обрію, незворушно стояв густий червонясто-фіолетовий ліс. Лише подекуди в цьому морі дерев було видно чи то стежки, чи дороги… Здалеку важко було розібрати. Чи є тут живі істоти? Де шукати рослину етейю? І яка вона, зрештою? На ці питання Влад і Оленка дати відповіді, звісно, не могли.

— Що робитимемо? — запитала Оленка.

— Гадаю, слід піти якоюсь стежкою, — запропонував Влад. — Кудись мусимо вийти. Без підказки етейю ми не знайдемо.

— Ну, то ходімо!

Мандрівники рушили з пагорба стежиною, що потроху розширювалася і ставала доволі широкою ґрунтовою дорогою.

Йти було досить важко: в лісі панувала задуха, вогкість і спека. Проте вибору не було — лише йти вперед. Влад час від часу надламував гілочки на рівні очей, щоб таким чином помічати дорогу й на зворотному шляху не переплутати цю стежку з іншою. Надламані гілки швидко в’яли, пускаючи густий білий сік, схожий на живицю. Сік дерев застигав у вигляді пінистих пухирів. Оленка порівняла їх із маленькими мильними бульбашками.

Вони йшли довго, так що вже втратили відчуття часу. День тривав і тривав, неначе місцеве світило, якого, щоправда, не було видно на небі, й не рухалося до обрію.

Але ось дорога різко звернула ліворуч, ліс порідшав, і вдалині Влад з Оленкою побачили велике місто. Вони пришвидшили крок, незважаючи на спеку.

…Місто вирувало: на кожному кроці були якісь крамнички, великі магазини, багатоповерхові супермаркети. Ніхто з мешканців не звертав жодної уваги на Влада й Оленку. І це не дивно: такої різноманітності живих істот годі було й уявити. Поспішали вулицями двоногі довготелесі антропоїди, схожі на людей; повзали неквапом стоокі драглисті «слимаки»; літали схожі на австралійських коал великі «ведмеді»; підстрибували на кількох десятках лапок сині «огірки»… Очі дітей розбігалися. Вони не могли зрозуміти — чи розумні всі ці істоти, чи ні. Але трохи згодом Влад з Оленкою дійшли висновку, що всі мешканці цього міста, які, мабуть, його й створили, перемовляються між собою — тонкими звуками, або змінюючи колір шкіри, або ж певними рухами. І всі вони розуміли одне одного, попри таку зовнішню відмінність.