Читать «Злочинці з паралельного світу» онлайн - страница 7
Галина Малик
— От культура та мистецтво! — обурився Рата. — Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен — це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському — бізнесом! Давай далі.
— Добре, добре, — виправилася Доллі. — Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.
Доллі замовкла.
— Ти цей… — тихо сказав Рекс, — якщо тобі оце… важко, то не згадуй.
— Та ні, нічого, дякую, — і Доллі продовжила. — Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину — і поїхали.
Усі замовкли.
Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.
Доллі вдячно лизнула його в щоку.
— Знаєш, ми його знайдемо! — сказав Хроня.
— Кого? — здивувалась Доллі.
— Отого твого БІСНІСмена.
— Навіщо?
— А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! — зло погрозив Хроня. — Або… або… або візьму о-от-таку каменюку — й у вікно!
— Ні, ні! Не треба! — сказала Доллі. — Краще ти допоможи мені знайти професора.
— Ну, культура і мистецтво! — сплюнув Рата. — Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!
— Ні, пане Рато, — спокійно мовила Доллі, — я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? — спитала вона у Хроні.
Той мовчки кивнув головою.
— Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, — потягнувся Рата.
— А мою історію ніхто не хоче послухати?! — раптом ображено пропищав Хомка.
— Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! — пирхнув Рата.
— Не гірша, ніж у будь-кого іншого!
— Ну що ж, дрібний, валяй і ти! — милостиво дозволив Рата.
Розділ 7. Хомка розповідає
— Я жив не де-небудь, — гордовито сказав Хомка, — я жив у палаці!
— Ну, ну, ти заливай, та знай міру! — зупинив його Рата.
— Сам ти брешеш! — сказав Хомка. — Я ще раз кажу, що жив у палаці — у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся — пожував — і спати. Поспав — пожував — і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… — від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.
— А на свободу з клітки вас випускали? — спитав Рекс.
— На якого біса мені та свобода? — одразу розплющив очі Хомка. — Вода в клітці завжди свіженька, їжі — повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке — свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, — ледве вимовляв Хомка. — І скоро я дізнався, що таке свобода, — з гіркотою мовив хом’як. — Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів — ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, — тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.