Читать «Злочинці з паралельного світу» онлайн - страница 7

— От культура та мистецтво! — обурився Рата. — Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен — це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському — бізнесом! Давай далі.

— Добре, добре, — виправилася Доллі. — Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.

Доллі замовкла.

— Ти цей… — тихо сказав Рекс, — якщо тобі оце… важко, то не згадуй.

— Та ні, нічого, дякую, — і Доллі продовжила. — Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину — і поїхали.

Усі замовкли.

Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.

Доллі вдячно лизнула його в щоку.

— Знаєш, ми його знайдемо! — сказав Хроня.

— Кого? — здивувалась Доллі.

— Отого твого БІСНІСмена.

— Навіщо?

— А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! — зло погрозив Хроня. — Або… або… або візьму о-от-таку каменюку — й у вікно!

— Ні, ні! Не треба! — сказала Доллі. — Краще ти допоможи мені знайти професора.

— Ну, культура і мистецтво! — сплюнув Рата. — Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!

— Ні, пане Рато, — спокійно мовила Доллі, — я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? — спитала вона у Хроні.

Той мовчки кивнув головою.

— Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, — потягнувся Рата.

— А мою історію ніхто не хоче послухати?! — раптом ображено пропищав Хомка.

— Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! — пирхнув Рата.

— Не гірша, ніж у будь-кого іншого!

— Ну що ж, дрібний, валяй і ти! — милостиво дозволив Рата.

Розділ 7. Хомка розповідає

— Я жив не де-небудь, — гордовито сказав Хомка, — я жив у палаці!

— Ну, ну, ти заливай, та знай міру! — зупинив його Рата.

— Сам ти брешеш! — сказав Хомка. — Я ще раз кажу, що жив у палаці — у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся — пожував — і спати. Поспав — пожував — і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… — від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.

— А на свободу з клітки вас випускали? — спитав Рекс.

— На якого біса мені та свобода? — одразу розплющив очі Хомка. — Вода в клітці завжди свіженька, їжі — повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке — свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, — ледве вимовляв Хомка. — І скоро я дізнався, що таке свобода, — з гіркотою мовив хом’як. — Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів — ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, — тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.