Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 62

– О-о-о, то наш швейцарський друг є кур'єром мусью де Шовлена?! Он воно як… – Вишняков розгублено почухав потилицю. Він явно заздрив Неплюєву, який обставив його із схованим у капелюсі листом. – І що ж робити далі?..

– Давай зараз же, негайно натиснемо на цього капітана Хаґа. Тим паче, з перепою і в темній кімнаті йому сидіти зле.

– Гадаєш, його вдасться перетягнути на наш бік?

– А чом би й ні?

– Хм-м-м…

– Та цього прибацаного тільки пальцем ткнути!..

– Ну, тоді давай!

– Гаразд. Ониську, відчиняй-но…

Капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї XV Якоб Хаґ мав вигляд ще жалюгідніший, ніж Вишняков. І не дивно: адже лежав на брудній, вкритій товстелезним шаром пилюки підлозі із скрученими за спиною руками, а отже не міг ні вмитися, ні причепуритися, ані розсолу випити.

– Що це означає?! Як усе це розуміти?! – заволав швейцарець, тільки-но двері кімнатки розчинилися. – Я протестую, чуєте ви, негідники?! Про-те-сту-у-ю-у-у!!!

– Не треба було бійку затівати, люб'язний капітане, – крижаним тоном мовив Вишняков.

– Бійку?! Яку ще бійку?.. – ошелешено спитав Хаґ. У тьмяному світлі принесеної одним із челядників свічечки вираз його обличчя здавався навіть дещо трагічним.

– Натуральну! – одразу підіграв товаришеві Неплюєв. – Ось диви-но сюди, капітане, як ти мені під ребра двинув.

І він зробив вигляд, нібито збирається розстібати ґудзики на сорочці.

– А я не пам'ятаю!..

– Ну то й що? Як видудлив останній жбан, так і кинувся з кулаками на мене. Он Вишняков підтвердить. Або Онисько… Покликати його?

Хаґ різко сіпнувся, намагаючись розірвати пута, проте лише застогнав, а потім промимрив жалісливо:

– Руки розв'яжіть, еге ж?..

– А битися не будеш?

– Ні, не буду.

– Ну що, повіримо? – Неплюєв здійняв очі на Вишнякова, щосили вдаючи занепокоєння.

– Тільки якщо заприсягнеться, – знизав плечима резидент.

– Чув, що тобі сказали?..

– Присягаюся, що не битимусь.

– Не чую! – підвищив голос Неплюєв.

– Чесне!.. Шляхетне!.. Слово!..

– Гаразд, вірю, – кивнув Вишняков і негайно гукнув, озирнувшись за спину: – Ониську, дай ножа! І хутко!..

Прибіг челядник з ножем, і вже за хвилину капітан Хаг із явним задоволенням потирав затерплі руки, тихесенько стогнучи.

– А капелюх?! – Він раптом аж підстрибнув. – Капелюх мій де подівся?!

– Ониську, подай-но його сюди, – тим же суворим тоном велів Вишняков. Челядник збігав за капелюхом.

Швейцарець радісно вхопив свою дорогоцінність… проте, одразу ж помітивши відірвану підкладку, підняв здивовані очі на резидентів і, ледве стримуючи гнів, пробелькотав:

– Що це таке…

– Це? Так, нічого особливого, – розвів руками Вишняков. – Відірвалося під час бійки, от і все.

– Але ж!..

– Ну, то не треба було лізти на мене з кулаками. – Неплюєв був самою безневинністю.

Тим часом капітан уже обмацав внутрішній бік капелюха. Його нижня щелепа дрібно затрусилася, він раптом вигукнув:

– Підступні покидьки, як ви насмілилися?! – й спробував скочити на рівні, проте потужним ударом у груди Вишняков знов повернув швейцарця на підлогу.

– Овва, капітане, капітане! Ви ж тільки-но дали чесне шляхетне слово, що не станете більш бешкетувати! Хіба вже забули?..