Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 58

Резиденти здивовано перезирнулися.

– Капелюх, капелюх… Чому швейцарець носиться з ним, немовби дурень з писаною торбою? – прошепотів Вишняков.

– Тобі це теж здається дивним? – спитав Неплюєв.

– Ну, ще б пак!.. А тобі?

– Так.

Помовчали, потім знов перевірили, чим займається гість: тепер Хаґ поправляв манжети на рукавах сорочки… не забуваючи час від часу торкатися капелюха!

Перевіряв, чи на місці…

– Кажу тобі, щось тут нечисто! – зітхнув Вишняков. – 3 капелюхом цим.

– Я тримаюся такої саме думки. То як, перевіримо?..

– Перевіримо. Треба б напоїти цього йолопа добряче, тоді…

– А ти знаєш, скільки йому треба за комір залити, щоб напитися?

– Відкіля ж я знаю?! Ми всього лише й бачилися, що двічі у патріаршій резиденції, а там хіба ж наллють по-людськи?!

– Твоя правда, – зітхнув Неплюєв. – Отже…

– Та чого там переживати – підпоїмо!

– Ти певен?..

– Певен! І без того видно, що в цього капітана Хаґа на плечах – сирна голова замість людської… Прид-дурок!..

– Це точно: тюхтій – він тюхтієм житиме, тюхтієм і Богові душу віддасть…

Резиденти утретє припали до шпарин у стінах і побачили, що швейцарець солодко потягнувся, потім сперся грудьми на стіл, поклав голову на руки й меланхолійно позіхнув.

І одразу ж перевірив, чи на місці капелюх.

– Звернув увагу, як по-дурному він пробовкнувся про палац де Шовлена?

– Аякже! – Неплюєв тихесенько мугикнув. – Ще й вивернутися спробував, збрехавши, буцімто чергував там.

– Еге ж, так ми й повірили, нібито наряд королівських гвардійців на чолі з нашим капітаном ніс службу в особистій оселі міністра закордонних справ!..

– Так-так, тут наш пан Хаґ явно прохопився.

– Тим цікавіше його підпоїти – либонь, не втримається й розповість, у яких справах відвідував де Шовлена. Бо у п'яного на язику те, що у тверезого…

– Гаразд, гаразд! Мабуть, ти все ж таки маєш рацію.

– Я буду не я, коли воно не так!

– Ну, як знаєш… Ти привів сюди швейцарця цього – тобі й думати, як з нього видурити те, що нам треба.

Лінія подальшої поведінки остаточно з'ясувалася, тож Вишняков попрямував до їдальні, де знічев'я нудився гвардієць. Неплюєв же поквапився підігнати служників, щоб ті подавали обід, а заразом віддав розпорядження щодо оковитої: її мало бути якнайбільше – і якнайміцнішої!..

Проте поступово з'ясувалося, що на плечах у капітана Якоба Хаґа аж ніяк не «сирна голова», як висловився Вишняков. Швидше вже мідний казан… Клятий швейцарець видудлив мало не піввідра, а все ще патякав то про рідні Альпи, то про прикрості королівської служби, то про нудне плавання з Марселя до Стамбула.

До речі, про Марсель!.. Чи знають панове резиденти, яке нестерпно-паскудне й галасливе це південне портове місто?!

Як це – не знають?!

А-а-а, то вони не бували у Марселі!.. М-м-м, он воно як… Ну, і не треба там бувати! Ну його до біса, Марсель той.

Краще б у Базель з'їздити – о! Там можна знайти та-а-аких дівиць… Ну, просто кров з молоком!!! Не те що ці худосочні портові шльондри. А між тим, беруть базельські красуні за свої послуги анітрохи не більше. Тому панам резидентам настійливо рекомендується відвідати Базель…