Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 56

Потім одразу ж задер голову й почав оглядати стіни та стелю кімнати виряченими очима, немовби шукаючи там щось дуже важливе.

– На що ви дивитеся, люб'язний капітане? – спитав Вишняков, водночас кинувши Неплюєву короткий, але значущий погляд: мовляв, зараз побачиш щось цікавеньке…

– А чом тут у вас стеля не розписана?

– А чом це вас дивує? – запитав Вишняков з ледь помітною іронією і знов багатозначно позирнув на Неплюєва.

– Ну-у-у, як це – чому?! Як – чому?.. – здавалося, швейцарець навіть трохи обурився. – От у патріаршій резиденції – там скрізь картини… тобто – ікони. Тоді як у вас…

– Ну, знаєте!.. Ми все ж таки на магометанській території знаходимося.

– А патріарх?!

– На відміну від його святості, до нашої резиденції магометани заходять вельми часто, – підключився до розмови Неплюєв. – Не варто дратувати їх недозволеними зображеннями. Принаймні у вітальні…

– А-а-а, отак!.. Хм-м-м… Слушне зауваження, цілком слушне! Про це я якось не подумав, знаєте, – абсолютно щиро зізнався гість. Здавалося, він навіть не підозрював, що таким чином виставляє себе у не надто вигідному світлі. Вишняков утретє позирнув на товариша, проте цього разу закотив очі під лоба та зневажливо скривив губи. Неплюєв тільки плечима знизав і постукав себе кулаком по скроні.

Швейцарець між тим продовжував роздивлятися білу стелю сяк і так, абсолютно не звертаючи уваги на господарів… здавалося, навіть забувши про них! Роздивлявся, доки в нього з голови не злетів капелюх і не впав на підлогу. Тоді капітан коротко кинув: «Ой, даруйте!» – і якось надто поспішно й метушливо заходився піднімати й обтрушувати капелюха, потім уважно огледів його з усіх боків, з видимим полегшенням зітхнув і мовив, посміхаючись розгублено:

– Даруйте, панове, думайте, що хочете, – на те воля ваша… Та мені все ж таки не подобаються голі стіни вашої вітальні! Я, знаєте, звик зовсім до іншого. От, знаєте, у Версалі… Або навіть не там, а хоч би, приміром, от у палаці маркіза де Шовлена…

Сказавши це, швейцарець раптом замовк – немовби язика проковтнув. У вітальні зависла напружена тиша.

– То що ж там є у тих ваших палацах? – не стерпівши, нарешті перепитав Неплюєв.

– А?.. Що?.. – Гість аж сіпнувся, немовби оговтавшись після пробудження, й витріщив на російських резидентів і без того трохи лупаті світло-карі очі.

– Ви сказали…

– А-а-а, так-так! Сказав, сказав, – капітан Хаґ знову зніяковіло посміхнувся. – У тих палацах, знаєте, розписи – скрізь пишні настінні розписи! От я до чого звик, а не до отакої голизни. Втім, у подібній простоті також є своя прихована привабливість.

Тепер на трохи одутлому обличчі гостя засяяла така тепла й лагідна посмішка, що від здивованого запитання не втримався вже Вишняков:

– І в чому ж вона полягає, люб'язний капітане?

– Це так нагадує мені білизну коров'ячого молока!..

– Молока?! – в один голос перепитали російські резиденти.

– Так-так – молока!.. Чи знаєте, яке смачнюще молоко дають справжні швейцарські корови? О-о-о, боюся, ви цього не знаєте і навряд чи колись знатимете – звісно, якщо не відвідаєте рідну мою Швейцарію!..