Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 127

А тим паче – вона…

Всесильна, хоча й некоронована повелителька Франції, яка звалася колись Жанною-Антуанеттою Пуассон, а нині зрівнялася у могутності з самим монархом!

Проте нічого не поробиш: у нинішній скруті допомогти йому може тільки й виключно ця жінка.

А якщо не вона – тоді вже точно ніхто…

Приїхавши у Версаль, Григорій попросив доповісти пані маркізі про свій візит, при цьому вручивши камердинеру різьблений футляр червоного дерева з тією самою засушеною трояндою. Челядник дивився на графа співчутливо… але якось зверхньо. Ще б пак – багато хто шукає милості його пані… особливо ті, над ким нависає небезпека монаршої опали… От і для графа Орлі де Лазіскі черга настала!..

Проте повернувся камердинер аж надто швидко – не більш ніж за хвилину. Його голос тремтів від погано прихованого здивування, коли він проголошував урочистим тоном:

– її світлість з радістю чекає на вас, люб'язний графе!

Пояснення щодо подібної зміни поведінки цього набундюченого індика напрошувалося само собою: з незрозумілої причини пані маркіза дуже зраділа, побачивши засушену квітку, і попри те, що приніс її майже опальний граф Орлі де Лазіскі, негайно запросила неочікуваного гостя до себе.

Що ж – уперед!

Схоже, фортуна таки знов повертається обличчям до нього…

– З яких пір ви збираєте гербарій, люб'язний шевальє?

– О-о-о, то моє давнє, дуже давнє захоплення!..

– А звідки дістали цей чудовий екземпляр?

Маркіза сиділа у розкішному кріслі біля невеличкого столика, на якому лежав відкритий футляр червоного дерева із дбайливо засушеною чорною трояндою, і тільки мінливі очі (чи жовтувато-зелені, чи то сіро-блакитні – залежно від освітлення) чіпко стежили за візитером. Вона явно приглядалася до Григорія, щосили намагаючись пригадати: він це чи все ж таки не він?..

– Квітку дала колись мені на добру згадку маленька парижанка на ім'я Жанна-Антуанетта Пуассон, – граф розплився у щирій посмішці й низько вклонився. Проте маркіза, навпаки, посуворішала і сказала:

– Так-так, прекрасно пам'ятаю той день. Проте наскільки можу пригадати, я дарувала цю квітку капітану гвардії шведського короля Бартелю, який порятував моє життя. Нині ж переді мною – французький дворянин граф де Лазіскі. Чи я, можливо, помилилася?

– Лише в одному, мадам: я народився не у Швеції й не у Франції, а в далекій Украйні, причому від народження є гетьманичем Григорієм Орликом, сином гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика та його дружини Ганни Орлик. На превеликий жаль, мої шляхетні батьки давно перебувають у кращому світі… – Він сумно зітхнув.

– Гетьманич?.. Гетьман?.. Украйна?.. То ви належите до тієї дивної козацької нації, про яку мій вчитель месьє Вольтер написав цілу книгу?

– Так, мадам, абсолютно так воно і є, – Григорій глибоко вклонився. – А відомості для «Історії життя Карла XII» Вольтеру передав не хто інший, як ваш покірний слуга. Причому приблизно у той самий період, як мав честь познайомитися з вами… та зробити оту саму невеличку послугу, на честь якої й була подарована троянда.

– А як же бути із шведським капітаном Густавом Бартелем?