Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 124
Тимур Литовченко
– А друга?..
Хоч як то було важко, та краще вже вислухати все одразу, ніж мучитися потім такими ж ревнощами.
– Другу звали Лейлою.
– Лейлою?.. – здивувалася Луїза-Єлена, хоча й знала, що чоловік півжиття прожив на Сході.
– Лейла. Удовиця-турчанка. Відтоді, як нас із Софійкою розлучили… Знаєш, я тоді вирішив, що більш ніколи вже не покохаю!
– Наївний!.. – Попри напруженість моменту, Луїзі-Єлені на мить зробилося весело.
– Авжеж, – погодився Григорій. – Минуло майже півтора десятиліття, і чорні, немов ніч, очі Лейли трохи підлікували кровоточиві рани мого серця. Проте і з нею не судилося стати щасливим остаточно.
– Це тому, що ти католик, а вона – мусульманка?
– Тоді ми не зважали на релігійний бар'єр, – чесно зізнався Григорій, – хоча ти маєш рацію: наше з Лейлою кохання було приречене від початку… от хоч би з-за різниці у вірі!
– То вона тебе зрадила?
– Навпаки: віддала життя і своє, і майже всіх своїх челядників, тільки б не зраджувати мене.
Велика світла кімната немовби поменшала і трішечки затемнилася.
– Так-так, мені й самому моторошно згадувати про це, але ж воно було, було!.. Як і у кожного, у мене є могутні вороги. Один з тих негідників вирішив використати наше кохання заради досягнення перемоги наді мною. Тоді Лейла заразилася смертельною хворобою. І весь свій дім заразила також…
– Не згадуй про подібне більш ніколи, прошу, – благально мовила Луїза-Єлена.
– Я не говоритиму, авжеж. Тільки от зараз сказав, і годі.
– Чому саме зараз?
– Бо нині Різдво, а під час свят про минуле горе забути легше. До того ж ти інакше не зрозумієш, наскільки я щасливий тим, що доля милосердно подарувала мені третє кохання!
Абсолютно несподівано Григорій зірвався зі свого крісла, впав перед дружиною на одне коліно й мовив урочисто:
– Хай як безглуздо це звучить, проте нині й зараз, люба моя Олено, я присягаюся будь-що уберегти наше з тобою кохання від ще більших нещасть, ніж ті, що спіткали колись мене, Софію та Лейлу! Повір: я дуже-дуже старатимусь, щоб ти була зі мною тільки веселою та щасливою. А щоб сумною та нещасною – то цього не станеться ніколи-ні-коли! Бо всю свою невитрачену ніжність із задоволенням віддам тобі!.. Тільки тобі одній, кохана моя Олено, пані змученого мого серця!..
Сказав це – і завмер, припавши губами до її руки. А Луїза-Єлена сиділа у кріслі мовчки та голубила світле хвилясте волосся Григорія. У цей момент вона ненавиділа нинішню моду, що змушувала чоловіків ховати справжню зачіску під перукою. Як добре, що зараз вони вдягнуті просто, по-домашньому… без цих ідіотичних витребеньок… Адже у нього таке красиве, м'яке шовковисте волосся, яке настільки приємно пестити!..
– І ще красно дякую за «синіх шведів», люба моя Олено.
– За що ж тут дякувати?
– За чудовий весільний дарунок.
– А-а-а… вони?
Тепер у Луїзи-Єлени забракло слів.
– Хто саме? Не зрозумів…
– Твої колишні жінки, Софія та Лейла?
У його світло-карих, трохи вирячених очах читалося німе запитання.
– Що саме дарували тобі вони?
– Майже нічого.
– Невже?!
– А чому тут дивуватися? Коли ми жили на еміграції у Стокгольмі, кожна срібна крона видавалася величезною розкішшю. Що ж могла подарувати мені Софійка, окрім ласкавого погляду?